Березівський кущ

Для цього молодого чоловіка не знайшли місця на сторінках підручників — він не був цікавим творцям героїчних романів і повістей, а попри те, його біографія — чудова тема для пригодницького роману.

Степан де Говорра Драгомирецький народився у селі Березові на Косівщині у сім’ї заможного селянина-гуцула на початку 20-х років XIX століття. Нехай вас не дивує французьке «де» у прізвищі гуцула — для гуцулів, які часто наймалися на військову службу до іноземних володарів, подібні титули, заслужені в боях, були цілком природними. Згадаймо, що повне ім’я класика української літератури Юрія Федьковича — Осип-Юрій-Домінік Адальбертович де Федькович-Городинський.
Батько мріяв, що його син Степан стане священником і віддав його на навчання до Львова. Проте юнак мав дещо інші плани.

Запальний горянин полюбляв веселу компанію, двічі брав участь у дуелях. Такими були звичаї у галантному XIX столітті — майбутнього єпископа Станіславівського Пелеша свого часу притягали до відповідальності за вбивство суперника на дуелі, галицька публіка обговорювала любовні походеньки митрополита Левицького, а майбутній митрополит Юліан Сас-Куїловський воював у козацьких загонах Міхала Чайковського, де його навіть поранили.

Тому й не дивно, що Говорра одного дня познайомився і подружився зі своїм ровесником, студентом Единбурзького університету Вільямом Вокером, який мандрував Європою і вдосконалював у Австро-Угорщині німецьку мову.

Вільям Вокер народився 8 травня 1824-го в американському містечку Нешвіллі у родині заможного страхового агента. Був вундеркіндом. У 14 років закінчив богословський факультет університету, але, як і Степан, не надто полюбляв богослов’я. У 1843-му закінчив медичний університет у Пенсільванії, а далі переїхав у Велику Британію, де, навчаючись в Единбурзі і студіюючи право, намагався багато . подорожувати. Саме тоді вітер мандрів заніс Вокера до одного з найвеселіших міст Європи — Львова.

У 1845-му році Вокер повертається до США, де стає членом Колегії адвокатів Луїзіани, але через три роки починає видавати власну газету в Каліфорнії. Дізнавшись про революційні події в Європі, Вокер їде в «гарячі точки», аби самому стати свідком подій. У Львові Вокер знову зустрічає свого давнього приятеля Степана Драгомирецького. Після поразки революції в Австро-Угорщині Степан за допомогою Вокера тікає до США.

Спершу Степан працював підручним робітником у типографії (давалося взнаки незнання мови). Згодом він навіть почав писати статті до «Сан-Франциско Дейлі», яку редагував Вокер. Степан одружився з місцевою вдовою і навіть вступив до секти мормонів.

У 1853 році Вокер задумав зухвалу акцію — напад на мексиканський штат Сонора з метою його «визволення» і приєднання до США. На чолі загону із 45-ти чоловіків Вокер нападає на Сонору і проголошує Незалежну державу Сонора. Одразу ж населення штату провело вибори, на яких Вокера обрали президентом. Стів де Говорра мав стати міністром внутрішніх справ. Однак Мексика скерувала ноти протесту урядові США, погрожуючи війною. США ввели свої війська у Сонору і заарештували уряд і президента.

На початку 1854-го відбувся суд. Проте громадська думка настільки схвально поставилася до акції фупи молодих людей, що суд присяжних виправдав Вокера та його друзів.

Наприкінці того ж 1854-го Вокер уклав контракт з урядом Нікарагуа, і йому дозволили переселити сюди 3000 колоністів, які мали бути розміщені на 50 тисячах акрів землі. Вокер та його друзі подали уряду США та командувачу Тихоокеанської дивізії армії США спеціальну грамоту президента Нікарагуа Ф. Чаморро і легалізували свої дії. В обмін на дозвіл розселювати колоністів Вокер та його друзі мали нести прикордонну службу на межі Нікарагуа та Гондурасу.

Вокер, бажаючи контролювати ситуацію в усій Центральній Америці, спровокував війну з Гондурасом — під тим приводом, що саме з Гондурасу надходила військова допомога повстанцям Нікарагуа. Гондурас мав підтримку англійських військ. 1 червня 1855-го загін Вокера, який нараховував 56 осіб, здобув передмістя Рілеко (столиця Нікарагуа), яке утримували повстанці. Згодом загін Вокера мав ще декілька перемог. Восени 1855-го президент X. Естрада доручив Вокеру очолити армію Нікарагуа. У березні 1856-го територія Нікарагуа була повністю звільнена від повстанців, а війська Вокера захопили декілька населених пунктів на території Гондурасу.

Тоді ж Вокера, де Говорру та ще трьох чоловік проголосили національними героями Нікарагуа. У липні 1856-го Вільям Вокер скинув законного президента країни Пабло Рівеса і став президентом Нікарагуа. Де Говорра отримав військовий чин генерала і залишився продовжувати кар’єру в армії. Вокер зробив англійську мову державною, запровадив рабство. Кожна біла людина мала право в його державі на земельний наділ — 250 акрів (сімейні — 350 акрів), а також на одного-двох рабів. Мрією Вокера було приєднати Нікарагуа до американського рабовласницького Півдня.

Однак під тиском обставин (активізація бойових дій на кордоні з Гондурасом, антипрезидентські виступи всередині країни, невдоволення американських фінансових кіл, яких обурила відмова Вокера розпочати будівництво каналу через територію Нікарагуа, протести уряду США, що неодноразово вустами президента Д.Бюкенена заявляв про нейтралітет у конфлікті між Нікарагуа та. Гондурасом) Вокер у травні 1857-го зрікся президентства і повернувся до США, передавши правління в державі прем’єр-міністру ТМартінесу. У Нікарагуа залишилися вірні йому люди — в тому числі й українець де Говорра.

Через три роки Вокер знову повернувся до Нікарагуа, намагаючись підняти путч. На цей момент Нікарагуа вже також була під впливом Великої Британії. У новій столиці — Манагуа — перебував обмежений контингент британських військ. Путч провалився. Вокера і де Говорру заарештували і передали армії Гондурасу.

Наприкінці 1860-го їх обох розстріляли в місті Трухільо… Посмертно з Вокера та де Говорри зняли титул «національних героїв». Про де Говорру пам’ятають у Нікарагуа, але забули в нас. Зрештою, як і про весь рід де Говорр-Драгомирецьких: троюрідний небіж уславленого нікарагуанського генерала, Василь де Говорра Драгомирецький, був заступником міністра закордонних справ Росії у часи Першої світової війни, а згодом — активним учасником гетьманського руху в Україні…

Кость Бондаренко.
Журнал «Політика і культура», 1999 р., № З5

«Гуцульський край», №39, 24.09.2021 року