Березівський кущ

В селі Корневі (на Городенківщині) досі пам’ятають та шанують нашого земляка Івана Дутчака, який заснував та залишив у цьому селі великий сад.

Прожив Іван цікаве життя, він був одним з небагатьох українців, що не змогли проміняти амерканські заробітки на рідну землю.

Народився Іван Дутчак в Середньому Березові у далекому 1884 році. Коли Іванові було сім років, померла мама. Із батьком Григорієм рушають до Румунії рубати у лісі “шухи”, чим і заробляють собі на життя.

Згодом, батько одружився удруге. Мачуха Івана виявляла до нього сердечну любов і турботу. Просила, щоби не ходив у ліси, бо шкодувала. Проте хлопець працьовитий і без діла сидіти не міг. Якось Іванові наснився сон, нібито мачуха гладить його по голові та промовляє: “Іване, ти такий кострубатий!”. Він довго не розумів, що ж таїться за дивною примарою. Але, тільки-но з батьком укотре вирушили до лісу, надійшло гірке повідомлення – померла і ця дружина.

Згодом батько одружується втретє. Але складний характер і недоброзичливість благовірної таки не порівняти з попередніми.

Коли Іван подорослішав, то вирішив одружитися зі своєю односельчанкою Оленою Васкул (сестра легендарного діяча Петра Васкула). Після одруження із Оленою Іван дізнається, що вона хвора на пневмонію. Тоді вилікувати таку недугу було непростим завданням. Продає половину маєтку в рідному селі. Решту – залишає племіннику Антонові, сину покійного брата Василя, який не повернувся із австрійської війни.

На ці кошти виробляє паспорт і виїжджає до Америки у надії заробити якусь копійку на лікування. Вдень – підзаробляє, увечері відвідує репетитора для вивчення мови. На відміну від інших країн, в Америці освітлення в оселі вважалося буденним явищем, утім, навчався Іван при свічці, адже за таке задоволення необхідно було сплатити неабиякі кошти.

Коли мовний бар’єр зник і знання дозволили знайти повноцінну роботу, влаштовується на ткацьку фабрику контролером із обліку. Цікаво те, що під час відбору стояла величезна черга українців. Роботодавець навмисно щось питався іноземною мовою, аби майбутній працівник міг нею вільно володіти. З усього натовпу надати відповідь зумів лише Іван, чим і заробив собі робоче місце. Доводилося працювати і на кондитерській фабриці.

Згодом йому надходить страшна звістка про смерть дружини. Івана це дуже засмутило, проте вирішує не повертатися назад, адже тепер він удівець, його ніхто не чекає.

Проживання в Америці принесло із собою не тільки безліч труднощів і невтішних новин, але й злетів. Йому вдалося стати власником магазину одягу в Нью-Йорку. На банківських рахунках “накрапають” чималі грошові надходження. Утім, багатство і достаток не роблять його щасливим, якась ниточка тягне додому.

Іван підтримував тісний зв’язок із братом Петром, який повідомив, що в Україні продається земля. Дутчак зрозумів, що серце кличе на Батьківщину, тому залишає усі набуті статки і повертається додому.

У 1921 році за п’ять мільйонів марок придбав земельну ділянку розміром 100 моргів за три кілометри від Олієво-Королівки. За це сплачують полякам податки. Пізніше, завдяки цим документам, рішенням Станіславського суду радянська влада виключила Івана Дутчака зі списку “куркулів”, і його не вивезли на Сибір. Таких людей було лише четверо. Можна сказати – йому вкрай пощастило.

Відтак одружується удруге на Марії із Нижнього Березова. Із нею з’явилися чудових п’ятеро дітей.

Невдовзі бере дозвіл на висадку 4-х гектарного саду в Корнівці. Засаджує його фруктовими, декоративними і хвойними деревами та кущами. Сіє зернятка з яблук.

Прокладає кам’яну дорогу від Івано-Франківської траси безпосередньо до саду. Тісні зв’язки за кордоном дарма не минули. Господареві спадає на думку написати листа до Франції, звідки йому надсилають зрізи гілочок фруктових дерев для щеплення. На Городенківському ринку міняє у жидів зерно на горіхи, аби виростити з них корисні деревця із хрумкими плодами.

Неподалік, в Олієво-Королівці, тим часом фруктові дерева чомусь не росли. Івана ця проблема зацікавила, їде до Львова здати аналіз грунту на родючість. Поблизу саду розводить худобу і займається бджолярством. У вільний час майструє рамки та вулики для пасіки, різьбить по дереву (одна з дерев’яних скринь донині збереглася в онучки Тарасії).

Господар мав золоті робочі руки. За що не візьметься, усе вдавалося. Людина побожна і совісна. Повсякчас навідував церкву, дотримувався посту і невпинно їй допомагав. Із неабияким задоволенням виписував чимало змістовної літератури – релігійної, сільськогосподарської тощо.

Під час Другої світової війни у 1945 році Івана та його сім’ю виселяють на Буковину в село Шишківці. Значна частина тяжкої праці, яку так старанно вкладали в кожен куточок землі – пасіка, худоба – знищені військами. Проте він не збирався так легко здаватися. Нишком, час від часу, навідувався до Корнівки аби зберегти хоча би те, що залишилося.

Перипетії лише почалися. Невдовзі внаслідок боротьби із УПА радянська влада розпочала переслідувати мешканців Корнівки. Для організації колгоспу у всіх заможних мешканців відбирають знаряддя праці, виселяючи їх на Сибір.

У 1950 році виселення не вщухають. Виїжджають іще одинадцять поселенців. Сім’я Івана повертається назад до своєї домівки. У селі залишається лише дві хати – його і доньки Параски. На жаль, і тоді радянська влада бідолашному чоловікові не давала спокою. Примусово наклала величезні податки, ще й такі, що не всі заможні люди могли сплатити. Іван Дутчак подав скаргу до сільської ради щодо непрацездатного віку. Сільська рада довідку ухвалила. Таким чином він позбувся важкого тягаря.

Але відтоді життя не покращилося. Розпочався той самий Сибір, лише вдома. Колгосп змусив Івана та Марію у власному будинку спорудити стелажі для розмноження шовкопрядів. Усе сімейство мешкало в одній кімнаті, доводилося ночувати і на стриху, адже протилежну кімнату зайняла шовкопрядна міні-ферма. Стелаж викладався папером із дірочками, на них і мешкали маленькі гусені. А годувалися винятково листям морви.

Вирослі шовкопряди вилазили на спеціальні патички, утворюючи навколо себе кокон із шовкової нитки. Протягом сезону Іван отримував два виводки. Надалі шовкові нитки здавалися до колгоспу. За таку важку працю він отримував лише 25 кілограмів зерна. В сезон доводилося зривати вишні для колгоспу і працювати сторожем, щоби лише вижити.

Оскільки корнівська місцевість невеличка, колгоспу потрібно було десь пасти худобу з ферми. Вирішили це зробити в Дутчаковім саду. Іван благав пастухів оберігати й не нищити його, щоб це все залишалося мешканцям.

У 1981 році, не доживши лише 3 роки до сторічного ювілею, Іван Дутчак помер. Ця людина залишила по собі приємні спогади, відданість рідній землі, і, звичайно ж, частинку себе у коріннях буйнолистих дерев, які живуть і понині.

Підготував Іван Березівський