Березівський кущ

Що ви б сказали, якби довідалися, що поруч із вами живе легенда — командир УПА? І то не коли-небудь, а просто зараз, у 2022 році!

А, між іншим, вчора виповнилося 99 років Мирославу Симчичу — командиру Березівської сотні. Його сотня була так названа тому, що майже всі повстанці були за походженням із чотирьох сусідніх сіл — Нижній Березів, Середній Березів, Верхній Березів і Баня-Березів. Сам Мирослав також був родом із Верхнього Березова.

А на знимці — молодий я і вже літній Мирослав Симчич на фестивалі “Бандерштадт”. Серпень 2012 року.

Як і більшість командирських кадрів, які пройшли лісову школу, він був спочатку командиром роя, згодом — чоти, і лише опісля став сотенним. Перший же його бій на цій посаді став найбільш вдалим для нього, і — мало того — одним з найбільш успішних боїв УПА на Прикарпатті взагалі. Це був узагалі зразковий приклад застосування партизанської тактики. Сотня влаштувала засідку в гірській місцевості, де дорога робить поворот поміж хребтами, що нависають обабіч і виходить до річки.

Міст через річку загодя розібрали, щоб енкаведисти могли подолати її тільки вбрід. А самі зарилися в сніг і пролежали замасковані майже цілу добу. Коли показалася автоколона, повстанці пропустили вперед розвідку, яка, власне, й мала виявити їх своєю присутністю. Розвідникам пощастило — вони вижили. І тільки, коли енкаведисти позлізали з машин, щоб подолати річку пішки, сотня вдарила на них усією вогневою потужністю. Розгром був страшний — мало хто з батальйону вцілів у тій м’ясорубці. За різними даними, загинуло від 200 до 470 окупантів.

Березівська сотня ще довго діяла на теренах Прикарпаття. Вона стала однією з останніх, хто припинив партизанську війну, а її залишки приєдналися до мережі ОУН, щоб продовжувати війну підпільну. Саме в той час її кмандир “Кривоніс” потрапив у полон.

32 (тридцять два!) з половиною роки тюрем і таборів — ось яка ціна була відміряна Мирославу Симчичу за участь у визвольній боротьбі. Два тюремних терміни по 15 і 17,5 років. Між якими — короткі 4 роки передишки, протягом якої він знайшов роботу, створив сім’ю, налагодив побут. За таких умов вдруге сідати у в’язницю, мабуть, куди важче, аніж вперше, коли його непритомного витягнули з палаючої хати. Але він залишився стійким і своїх переконань не змінив. Люди такий термін в ув’язненні не виживають. А сотенний “Кривоніс” вижив і продовжує жити на зло всім своїм ворогам!

Під час другої відсидки Симчича тримали разом із блатними. Ті йому дали прізвисько “бєшений дєд”. А чому? А все тому, що, коли до Мирослава прийшла посилка з дому, двоє урків спробували її відібрати. Два удари з двох кулаків водночас — і вже ніхто на його посилку не претендує. Тим більше, як згадував Симчич у своїх спогадах, він би й сам віддав частину тієї посилки, бо там були продукти, які важко було жувати (у нього на той час посипалися зуби від тюремних умов). Але добровільно, а не отак, нахрапом. Більше урки до нього не лізли.

Та найбільше мені подобається історія, яка сталася вже наприкінці 80-х у Запоріжжі, де колишній повстанський командир на той час проживав. Він саме влаштувався на якийсь завод на чорнову роботу і працював там чи то другий, чи третій рік. Тривала перебудова, люди трішки осміліли. І якось, щоб піднести радянський дух і додати ненависі до всіх ворогів радянської влади, в місцевій газеті було надруковано статтю про “бандитське” минуле Симчича. Мовляв, він був нелюдом, з радянських людей знущався, комуністів жорстоко мучив, і т.д, і т.п. Сам Симчич нічого не знав про статтю, аж поки в його каптьорку не увірвався натовп роботяг, розмахуючи примірниками газети. Вони кричали йому: “Дєд, еб тваю мать, ти пачєму всєх коммунистов не убіл! Вон сколько их, сволочей, до сіх пор лазіт!”. На що Мирослав відповів: “Хлопці, зайспокойтеся. Скільки зміг — стільки вбив”.

Зараз грізний повстанський командир проживає в Коломиї неподалік своїх рідних місць. Ще донедавна він був страшенно активний, їздив по всіляких заходах і охоче спілкувався з людьми. Останнім часом я не помічаю його активності. Мабуть, роки потроху беруть своє. Та, незважаючи на роки, і на, очевидно, не таке вже й далеке завершення земного шляху, він живе і буде жити. Бо він — один зі стовпів, на яких тримається Україна.

Nazar Rozlutsky