Сльоза болю — на волі…

5 Березня, 2017 / Селяни / Відповісти

Невже істинами суму і болю зіткані стежки нашого життя? Адже часто тільки їхня присутність нагадує нам про людську тимчасовість та робить спільноту виваженою, щирою, на загал мудрішою… Але, переважно, поруч із сумом і болем сльоза стає провідником пам’яті про дороге, неповторне, надто ціннісне, а ще недавно буденне…

Молитва, багатолюдність, в зборі — найрідніші та друзі, щирі слова — цілком як на півстолітньому ювілеї. Тільки торжество це — безгамірне, сумноспівне, де найціннішим подарунком є попарно пов’язані троянди та свічки, ні — не «зі снігу», а воскові, розкладені на гранітних крисах могили ювілянтки, яка єдина усміхалася до присутніх.

Людмила Антонівна Малкович (Люся), народившись 18 лютого 1967 року для щирості та радостей світу, відлетіла на плечі янгола в безтілесну подорож «тихою антонівкою» до Господнього саду 9 липня 2011-го.

А далі вервичкою стривожених поминальною згадкою про світлу постать із березівського простору, непрошені, але такі дорогі гості, прямували до Нижньоберезівської школи на вечір пам’яті про нашу Люську «У падолисті смутку воскрешена…» (автор сценарію і неперевершена ведуча — Оксана Влашинець).

Із небуття присутності, оксамитовим тембром, коридорами рідної школи лине такий знайомий голос… Він про своє — переболіле, передумане і пережите, але на це слово роєм зголоднілих душ сходяться шанувальники… їх не вміщає вже актова зала, а вони все пливуть до пристанівки….

Я пишу рідко і, звісно, на це жалобне дійство прийшов без нотатників, тому заздалегідь прошу пробачення, якщо щось не торкнулося моєї уваги, бо те, що я змальовую, то не картина місця, а полотно переживань. ..

Перші миті заходу: тужлива мелодія скрипки і діти-ангелята кружляють у хороводі смутку із запаленими свічечками. Ангелів багато — паперових і «правдивих» — вони повернули до нас почуття і пам’ять…

«Вже більше п’яти років минуло, як Людмили Антонівни нема серед живих, але вона завше з нами, бо не було жодного громадського зібрання, жодного сільського заходу, щоб ми не згадали про неї та її внесок у наше духовно-культурне становлення», — такими словами звернувся до присутніх отець-парох Ігор Полюк. Він ще продовжував розповідь про Люську, але, напевно, кожен з нас від цих початкових слів наповнився подихом світотворчої Господньої мудрості про блаженства, які терпеливо в обшири гріховного світу протискала ця неповторна жінка із «молитвою в серці», «зірці, якої було чомусь,самотньо». А осиротіла матусенька, яка не піддалася розпуці та взяла на свої плечі турботу про дончиних кровинок Ромчика й Іринку, вивівши їх у люди, в цей день ювілею від переживань — то гордості, то непомірного жалю — зламалася на людях і не змогла розказати про ту, котру виносила під серцем, та й далі в тяжі від болю втрати. Тільки не завмерли материнські сльози, вони пробиралися між зморшками, а схлипував весь зал… Тремтить голос і у братчика Іванка, поважного, всіма знаного поета і видавця Івана Малковича. Він звик до спілкувань, він завше знає, що і де сказати. А тут… мало слів, тут інша мова — про величноцінне та втрачене. «Вона була для мене не просто сестрою, Люся була носієм глибинних знань про Березови, родину, традиції, мала феноменальну здатність закарбовувати в закапелках пам’яті деталі подій. Я ще донині не можу змиритися, що немає до кого подзвонити при потребі…». І знову штрих до портрета — навіть у спільноті з відомим братом Люся не паразитувала на Іванкових здобутках, а зберігала свою нішу цінності для його талантів. «Вона була найуважнішим, терпеливим поціновувачем перших поетичних спроб для похресника», — сказав про нанашку вже відомий молодий поет Тарас Малкович, і заплакав. Брат читає вірші-посвяти «Сестрі», і громада оживає відблиском щирої сльози, котра визріває сльозопадом під зворушливий віршований дарунок донечки Іринки. Ці слова плачуть сирітством!..

Завдячуючи сучасним технічним пристроям, якими добре управляли Лілія Сулятицька та Юрій Білавич, відеомонтажу зробленому Галиною Арсенич і Миколою Симчичем, в мелодиці щирих, тонованих жалем слів ведучих Оксани Влашинець та Івана Іванківа, присутні дивилися світлини з дитинства Людмилки, на яких вона в теплому родинному колі тішилася привабами життя, втягуючи, як губка, зразки національної і етнічної культури, найголовнішим сіячем якої був дідо Іван Арсенич. Про нього Людмила Антонівна напише у вірші «Спогад»: «Горіла свічка, її веселий вогник витанцьовував під дідові коломийки. Дідо співав, а його очі світилися радістю, ніби він сам танцює…».

А далі — школа… Радісні світлини. Наче молитву про розумну, акуратну, дружелюбну, талановиту та майстровиту ученицю, читає свій спогад перша вчителька Ганна Геник. А ще вона демонструє прикрашену саморобними китицями іконку Богородиці, колись подаровану їй Люською. Шедевр, поєднання чистоти божественної та дитячої…

Директор школи Степан Сулятицький виголошує слово про Людмилу Антонівну як талановиту вчительку рідної мови, яка вміла зачарувати на уроці не тільки своїх учнів, але і своїх колег. «Вона володіла неперевершеною властивістю оптимізму, а її мова розквітала жартами та розрадою. А ще вона беззастережно була залюблена у старовинну українську пісню…». Як підтвердження, звучить колись побутуюча в Березовах пісня, котру любила співати і навчила колег Люся, «Візьму шабелину». Сцена ледве вмістила шкільний жіночий ансамбль, у складі котрого поєдналися колеги — вчителі та колишні учні ювілянтки. А пісня була живою та щирою, милозвучно-сердечною, бо звуки пробиралися крізь праведність сльози, і це. було зрозуміло, бо, напевно, разом зі шкільною родиною піснею тужила й душа покійної… У канву заходу-пошанування напрочуд щирими та вартими захоплення вплелися: відроджена в багатоголосому співі «Срібної струни» народна пісня «Зажурилася бідная вдовонька»; вірш-посвята подруги — лікаря Марії Симчич, яка розділяла із тяжкохворою Людмилою її переживання і тілесні муки до останньої хвилини земної присутності, та пісенний дарунок для хресної мами від філини Надії Дутчак.

Спогади, спогади, спогади… їх на вечорі було багато — виголошених і прихованих, але визволених зі скрині пам’яті. Колишній товариш студентських років, а нині директор Середньоберезівської ЗОШ Ігор Геник, пригадував незабутній час спілкування з Люсею у молодості та напередодні вічної розлуки; товаришка-одногрупниця Анничка Король — про студентські радості та роки міцної, правдивої, жіночої дружби; декан філологічного факультету Івано-Франківського педагогічного інституту ім. В.Стефаника Микола Лесюк поділився спогадами про риси вдачі розумної і веселої студентки Людмили; сільський голова Михайло Іванків говорив про Людмилу Антонівну як про багаторічного сільського депутата та члена виконкому, а Василь Шкурган, член Національної спілки письменників — про щирість спілкування у родині Малковичів під час званих вечорів-відвідин. На завершення він сказав: «Багато снігу насипало в Нижньому Березові цієї пори, ніби природа постаралася, щоб було з чого наліпити «Свічок зі снігу» для незабутньої Люсі»… А може, й справді?

Безліч добрих справ залишила в спадок після себе Людмила. Чого тільки вартують її патріотичні чини! Адже це вона в тісній співпраці із Оксаною Влашинець заснувала першу і, на жаль, єдину в Березовах скаутську організацію «Пласт»! А як привабливо виглядають нині вже змужнілі, красиві та талановиті її вихованки, які принесли в дар своїй старшій сестрі Людмилі пісню на слова Івана Малковича «Звучить як міт», що є гімном мандрівного пластового табору «Говерля». Пластунка-сеньйорка Леся Бойко з Білих Ослав поділилася спогадами про терпеливість, жертовність і патріотизм сім’ї Малковичів, котрі давали прихисток і харчі десяткам пластунів, що з радістю навідувалися до Березова. «Ми були з Люсею близькими, як рідні сестри, а тому рана від втрати — глибока і жива…» — здається, так закінчила промову посестра. А на екрані оживає Люся — артистка, вона майстерно читає уривок із поеми Т.Г.Шевченка «Відьма», вона його проживає на сцені. Довго тривають аплодисменти — колишні і теперішні, вони сьогодні лунають жертовною похвалою для неї, Шевченка і для Всевишнього… На цьому вечорі були й інші овації — їх глядачі адресували приятелеві Людмили Антонівни Миколі Скільському — заслуженому діячеві мистецтв України, —  та його талановитому учневі, лауреату багатьох міжнародних вокальних конкурсів Юркові Михайлюку — за майстерне виконання улюблених пісень пані ювілянтки.

І знову голос Люськи — вона читає свої білі вірші, що ввійшли до її першої поетичної збірки «Свічка зі снігу», яку вона презентувала вже онкохворою, в Івано-Франківську. Ведучим того поетичного вечора був Євген Баран — голова Івано-Франківського обласного відділення НСПУ. Він і сьогодні приніс до її Березова свої спогади та мудре слово. Його виступ був дуже близьким за змістом до написаної в 2010-му році післямови для збірки віршів Людмили Малкович під назвою «Сповідь мудрої Душі»; «Мені шкода, що Людмила Малкович пише зрідка. Але те, що вона написала, хай і не багато, — світле й чисте, як Різдвяна казка. Таке не придумаєш і не натренуєш. Треба народитися і виховатися у такій родині, в такому краї, аби відчути те, що забуте, і говорити про те, що відчуваєш. Таких світлих і щедрих родин в Україні небагато. У якийсь із моментів я навіть по-доброму позаздрив їхній просвітленій любові, пам’яті й добру, яке тут панує…

Про вірші Людмили Малкович варто говорити у контексті розмови про її родину. Лише тоді стає зрозумілий загальний, десь біблійний, настрій цих віршів, лагідність тонів і напівтонів. Це не літературні вправляння, а щира і щедра сповідь-розмова світлої і мудрої Душі. Розмова, якої не може бути багато, але яка завжди сповнює нас надією і елегійною тугою…

Влучно колись про її творчість написав Віталій Жежера: «Ці вірші написані в самому серці Гуцульщини, де авторка вчителює, і в її класі всього шестеро діток. Але вірші, написані в тій тиші й глушині, мають виразний відблиск європейської вишуканості й шляхетності. Ніби в душах наших є маленький компас, стрілки якого ніколи не знаходять собі місця…».

Вечір-спогад, що став значною подією на теренах березівської кітловини та зробив усіх присутніх трохи світлішими і, напевно, — мудрішими, добіг до кінця, як і все приємне і щире в земних обширах. Я прямував дорогою до свого рідного Баня-Березова і якось підсвідомо затискав у кулаку вогкий від сліз носовичок. Ні мені не було стидно за прояв власної слабохарактерності. Душа тужила від неможливості повернути, хоч на мить, пройдене, але недооцінене… Хай живильною чистотою, навіть у зболеній, але вільній від табу сльозі, у щиростях людських спогадів живе твоє ім’я, непересічна ЛЮДИНО — Людмило Малкович!

Микола Васкул,
депутат районної ради від Конгресу Українських Націоналістів, член НСЖУ.

«Гуцульський край», №9, 3.03.3017 року

Share