Березівський кущ

Василь Симчич… Його ім’я асоціюється із образом Захара Беркута, бо саме цю роль вдало зіграв у однойменному фільмі за повістю Івана Франка.

8 січня Василеві Симчичу мало б виповнитися 100 років. Та доля подарувала йому тільки 63 роки, плідних і незабутніх!
Далеко йде слава про Березови, а несуть у світ цю славу талановиті патріоти, люди неординарні, ті, що мають іскру Божу. Одним із таких самородків талантів і є Василь Симчич — актор, кіноактор, режисер.

Яким він був? Відповідь на це запитання частково отримаємо, перегорнувши сторінки книги його життя. Під веселий спів колядників, 8 січня 1915 року, на саме Різдво, коли ще в хаті смачно пахло кутею, печеним хлібом, грибами, а під кожною хатою прославляли народження Христа і зичили здоров’я та щастя, в родині Симчичів народився син напередодні свята Василія Великого, тому й назвали Васильком.

З кожним днем залишається менше людей, які знали Василя Симчича. Залишились у родинному архіві фотографії, листи, телеграми, вирізки з газет і журналів, грамоти, власноручно написані нотатки й роздуми про пережите, рецензії, спогади…

Саме ці, уже архівні матеріали, допомагають зрозуміти, яким він був. У шість років пішов до місцевої школи, а пізніше навчався у Коломийській чоловічій гімназії. У стінах гімназії, пробував свої сили і можливості на ниві творчості. Змалку мав замилування до сцени, то й вступив до галицького українського театру «Заграва».

Після смерті батька він був змушений повернутися у рідний Березів, де поряд з учительською працею реалізовував свої давні сценічні мрії і створив у Народному домі «Просвіта» молодіжний гурток художньої самодіяльності, де берегівські ґазди були незрівнянними акторами. Під його керівництвом влаштовувались шевченківські концерти, інсценізація творів Шевченка, постановка вистав «Наталка Полтавка», «Безталанна», «Сватання на Гончарівці» та інші. З виставами виступали у навколишніх селах. Це улюблене захоплення приносило Василеві Симчичу визнання. Навіть до Львова запросили талановитих березунів з інсценізацією весілля, де Василь грав роль «молодого».

Доля не завжди була прихильною до нього, та він не втрачав надії на здійснення мрій. Симчич залишив учительську працю і приїхав у Копомию, де театр Когутяка шукав героя для своїх вистав. Так і став актором драмтеатру, який користувався популярністю, авторитетом і репутацією. Василь Симчич за час роботи у Коломийському драмтеатрі зіграв більше 20-ти ролей. Акторську працю протягом багатьох років уміло поєднував з режисерською. При театрі зумів організувати молодіжну студію. Одних заохочував до основного складу театру, а інших, здібніших, і хто бажав, готував до вступу у театральні вузи. З-під щасливої й щедрої його руки стали професіоналами сценічного мистецтва заслужений артист України О.Биструшкін та актор театру й кіно Д.Наливайчук.

Саме у ці роки талановитого актора помітили і запросили у Київ на кіностудію ім. О.Довженка. Так з’явилися перші ролі в художніх фільмах, а за ними — більше як у 30-ти фільмах.

Симчич був неперевершеним у тій внутрішній силі, що сповнювала його образи правдою життя. Не грав, а жив образом і вчив цього моподь. Саме за це, мабуть, Іван Миколайчук, Іван Гаврилюк, Олександр Биструшкін називали його батьком. З кожною зіграною роллю виробляв свій творчий почерк.

Білими журавлями відлітають у вирій роки. Вже давно затихли кроки відомого актора й режисер  Васил Симчича, та пам’ять про нього живе не тільки у кінофільмах, а й у серцях тих, хто знав його й хто сьогодні хоче знати про нього.

Як би радів його батько, коли б побачив Симчича-сина в ролях своїх улюблених героїв. Так, син Зеновій сьогодні йде батьківською стежкою, він — провідний актор Коломийського драмтеатру ім. І.Озаркевича.

Дух Василя Симчича панує завжди у Коломийському театрі, в рідній оселі, над нашим Березовом…

Минули роки… Пройдуть століття. Та добрий слід, який залишив по собі Василь Симчич, ніколи не зітреться в людській пам’яті, бо вічно живі його герої-образи, якими жив, у які вклав усю свою душу.

Тому й вшановують його столітній ювілей 25 січня 2015 року у Коломийському драмтеатрі, а 1 лютого — у його рідному селі — Середньому Березові.

Марія Симчич,
с. Середній Березів.

«Гуцульський край», №5, 30.01.2015 року