Березівський кущ

Нарис

Є люди, які залишають після себе цікаві спомини. Спомини інших людей про них. Вважаю, що вони не повинні загубитися в плині часу. Якраз про такого чоловіка моя розповідь.

Фіцич Степан Васильович народився 1901 року в селі Нижньому Березові у бідній родині, яка майже не мала поля, а з тих причин — й худоби. Цей куток називався Під Сикітурою (від назви гори).

Закінчив Нижньоберезівську початкову школу на відмінно. Займався самоосвітою — багато читав.

Уже підлітком писав вірші, образки із сільського життя. Згодом явно проявилися таланти поета-самоука і маляра. Віршів наскладав багато, малював і картини. Запам’яталася одна, яка висіла на стіні в його помешканні — оригінально скомпонований автопортрет: Степан Фіцич у сорочці і кептарі тримає на плечі молот, що мало б означати нелегкий шлях робітника. Працював у бутині (на лісорозробках), де працювали й інші березівські парубки. Праця, звичайно, не з легких, але, що поробиш, коли іншої нема, бо для цього треба було числитися польським шляхтичем. До війська не призивали за станом здоров’я.

Степан Фіцич жив з двома сестрами — Оленою та Анною, був першим сусідом моєї бабки Явдохи. Сусіди називали родину Фіцичів «Василишини», а вуличне прізвисько Степана — «Брандамаха». Адже в селі чи не кожен має подібне прізвисько. Та чи хто на це ображається?

Як і всі сільські парубки, ходив на вечорниці, лупейки, де черпав теми для своїх віршів. Пізніше проявив себе як умілий перукар, до якого ходила чи не третина односельчан. Коли я жив у бабки Явдохи, неодноразово був клієнтом сусіда. Ще він виготовляв оригінальні металеві учнівські ручки, якою я теж користувався до п’ятого класу. Робив сопілки. А як вигравав на цім інструменті!

Весь час родина Фіцичів жила надто бідно, сутужно було з усім. І коли восени1939 року зайшли більшовики, Степан повірив (бо ж яка пропаганда велась!), що нарешті постала влада, яка стоїть за бідних. Степан радів, адже його призначили десятником. Це посада агітатора, який пропагує совітський спосіб життя, скликає людей на мітинги, які совіти проводили через день. А ще мав опікуватись продпоставками, якими влада обклала селян.

Почалися обшуки, вилучення книжок, журналів, календарів, переслідувалось все національне і прогресивне. Конфіскували будинки, землю, забороняли всілякі організації, громадські прояви. А дехто навіть загримів на висилку або потрапив до тюрем. Були і смертні вироки.

Одного дня Степан повернув до моєї бабки надто сконфужений, якийсь сам не свій.

— Що чувати, Штефане?

— А то, що ця влада не наша, Явдо. Не та, на яку я розраховував. Ця влада псом підбита. Я лишаю посаду десятника. Це не то.

Свідомий українець Степан Фіцич усе зрозумів.

Та довго та влада не протрималась, хоч і наробила біди. Почалася війна, тривожні події. Німці, мадяри, УПА, знову совіти.

Степан співчував національному опору, добре розумів, на чийому боці правда. Підстригав повстанців, наслухався всякого.
Жилося, як і раніше, сутужно.

Степана Фіцича знали, як надзвичайного майстра укладати любовні листи. Тож скільки сільських дівчат звіряли йому свої юнацькі таємниці! Він писав листи від дівчат до солдатів в армію, до хлопців, які працювали далеко. Хтось платив, кому — задарма.

На Старий Новий рік — Василія, Степан обходив усіх сикітурських сусідів з віншуваннями. Посівав пшеницею, приговорюючи побажання родині, дому. Я також готувався йти посівачем, але було ще темнувато. Я теж мріяв бути першим, а от сусід Степан мене випередив. Мені було по-дитячому заздрісно. Наступного року буду першим, щоб там не було (але ж чекати рік!). А наступного року сталося те саме — сусід був першим. Я ходив посівати, як і кожний хлопчик, за винагороду, а Степан ходив задарма. Йому було радісно робити людям приємне.

Совіти насильно організували колгосп. Забрали людські землі, приміщення, худобу, реманент. Родина Фіцичів бідна, тож постановили і їй наділили чужої землі. Та Степан запротестував:

— Чужу землю не візьму. Як хочете зробити для мене добре, то вділіть нічийної, на толоці у Пужьирници.
— Та це ж далеко — кілометр. Як туди доставити гній, насіння?
— Тачками, кобілкою… Чужу не візьму.

Чудасія та й годі дивувалися колгоспні прислужники такій химері. Чи могли вони зрозуміти, що такі люди не продаються, такі люди не купуються. Гірко обробляв той клаптик землі Степан із сестрами, але дивитись в очі людям міг відверто.

Помер Степан Фіцич не дуже ще старим, у 1965 році. Важка праця, злидні, несправедливість підірвали здоров’я чоловіка. З молодших людей про Степана Фіцича ніхто нічого не знає, а знати треба. Такі люди того варті.

Цей нарис я повинен був написати ще на початку дев’яностих років, але… Настирливо шукав поетичні твори Степана Фіцича. Хотілося привести зразки його творчості, та не виходило. Хтось (і не один) обіцяв мені їх дати, а не знаходив. Так воно й відклалося. Аж недавно, перечитуючи книжку письменника-односельчанина Миколи Негрича «Співанки, посіяні горами», натрапив на величезну добірку віршів Степана Фіцича. Як виявилося, автор дав не один зошит з віршами товаришу юності Степану Будуровичу. А його син Антон Будурович, вчитель іноземної мови (пенсіонер) — мій добрий знайомий, та Антона ніколи при зустрічах про вірші не питав. Звідки я міг знати, що вони в нього є? А от Микола Негрич, який тепер живе у Львові, випитав. Бувають же такі парадокси.

Написати цей нарис я просто мусив. Це був мій сусідський борг перед Степаном Фіцичем — людиною чесною, порядною, українським інтелігентом, поетом, малярем. І тепер — ніби скинув якийсь тягар із пліч.

Без перебільшення скажу, що такі люди — золотий фонд нації.

До нарису Додаю дві фотографії і зразки творчості Степана Фіцича — кілька віршів коломийкового розміру. За життя поет-березун не видрукував ні рядка, тож хай теперішні читачі прочитають їх.

Степан Фіцич — Коломийки

Ой нема вже в Березові
на дубочках листку,
Ой, де будеш, моя мила,
дай про себе вістку!
Ой відколи нема тебе,
миленька, під боком,
Годинонька стає віком,
а хвилина — роком!
У горах я народився,
з горами зріднився,
За горами душа тужить,
хоч в них набідився!
Між дівками підківками
докупоньки цокну,
Котру люблю — приголублю,
в губки її цмокну!
Хвилиночка приємности,
хвилина кохання На все життя по розлуці —
туга й банування!
Хоч би мені дівчиноньков
весь вік дівувати,
Не буду сі віддавати,
буду любка ждати!
Ой як собі нагадаю:
дрібний дощик парив,
А я тогди в Пужьирници
з вівцьими вівчарив.
Ой у тую Пилипівку,
славні вечорниці,
Посходітсі з куделіми, дівки,
як зірниці.
Снилось менісеїночи,
що фасолю тичу,
А ти стоїш під віконцем —
я до хати кличу.
Я фасолю дотичую,
іду під віконце,
Ти до мене всміхаєшся,
як із неба сонце.

Це тільки малесенька дещиця з творчої спадщини поета-самоука.

Дмитро Арсенич

«Гуцульський край», №26, 27.06.2014 року