Трагедія не обминула і Березови

28 Липня, 2013 / Історія / Відповісти

Вагони були набиті людьми, вільно можна було тільки стояти, спали по черзі, їсти давали кільку й сиру капусту, не вистачало води, тому її конденсат збирали зі стелі і стін. Померлих з вагонів викидали. До Омська їхали приблизно місяць. Там людей чекали 40-градусні морози.

З кожним днем невблаганний час віддаляє події, коли українці боролися з московсько-більшовицькими й німецькими окупантами, мадярськими, румунськими зайдами. Скласти пам’ятну книгу національної величі нашого народу — невідкладне завдання вчителів історії, краєзнавців і всіх небайдужих людей.

Наше минуле особливо драматичне, густо встелене терням невимовних мук і страждань. Наших батьків, дідів, прадідів не оминула і трагедія 1947-го року. На Покрову Пресвятої Богородиці у Вижньому Березові і всіх Березовах енкаведисти спровадили до сільської ради родичів членів УПА разом із дітьми. Відправлення у Сибір очікували Юрко Урбанович (колишній вояк УСС) з донькою Анною, Параска Стріпачук із трирічною Ганнусею та шестирічним Васильком, Анна Скільська, Анна Перцович (Урбанович) із маленькою донечкою Наталкою, Петро й Василина Романчичі, Юлія Романчич із трирічною Наталкою, Ольга Лазарович із синочком Михайлом, Марії — Урбанович, Геник, Симчич й Урбанович (Космачукова), Юлія Томич, Євдокія Симчич, Варвара Урбанович, Івани — Скільський, Томич, Урбанович, Анна Урбанович, Симчичі (Косарюкові)…

«Собірайся, пойдьом с намі», — скомандував енкаведист Парасці Стріпачук. Бідна жінка зібрала щось у клунок, узяла за руки донечку Ганнусю і синочка Василька і в супроводі майже десяти енкаведистів побрела снігами в сільську раду. її чоловік Михайло перебував у сотні Дмитра Негрича («Мороза»). 1945 рік був для повстанців важким. Бракувало харчів, теплого одягу, медикаментів… Вояки масово хворіли.

Сотенний «Мороз» у другій половині січня 1945-го року відпустив додому бойовика Михайла Стріпачука на тривале лікування від запалення легенів. Михайло зайшов до хати, але навіть не встиг привітатися й обняти дітей. Вдома на нього вже чекала засідка.

Енкаведисти забрали Михайла до Яблунова, а потім — до Станіслава. Його засудили на 20 років каторги. Покарання відбував у Воркутинських  таборах,   12  років працював під землею у шахтах. Відбудовував Росію разом з полоненими німцями. Михайло дивом вижив після катувань і знущань та повернувся у рідне село.

До речі, родина Стріпачуків за життя бачила багато несправедливості від тогочасної системи, де все найліпше — робота, квартира, навчання, пільгові магазини — були лише для комуністичної правлячої верхівки. Ця родина, одержима любов’ю до багатостраждальної України, у прагненні волі для себе та рідного народу не шкодувала ні своєї молодості, ні здоров’я, ні навіть життя.

У 1947 році настав час розплати з родиною повстанця Михайла Стріпачука. Енкаведисти привели до сільської ради його дружину Параску, синочка Василька та донечку Ганнусю.

Усіх березунів повезли в Коломию, де формували ешелон. Вагони були набиті людьми, вільно можна було тільки стояти, спали по черзі. їсти давали кільку й сиру капусту, не було води, тому її конденсат збирали зі стелі і стін. Померлих з вагонів викидали. До Омська їхали приблизно місяць. Там людей чекали 40-градусні морози. На третій день після приїзду померла 60-річна Василина Романчич, яка навічно залишилася під «рускімі берьозамі». Працювали люди на лісоповалі, тваринницькій фермі.

У 1955 році від запалення легенів помер синочок Василько. Довго оплакувала його Параска Стріпачук. Лікарі навіть не показали, де поховали її дитину.

Анна Скільська тричі намагалася втекти з Сибіру. За це засудили її до трьох років ув’язнення й вислали в Магадан. Сестра Розалія за спробу втечі відбувала трирічне покарання в Кемерово. Через багато років обидві повернулися   додому.    Анні   Перцович вдалося втекти. Тривалий час вона переховувалася у селах Київського району. Ольга Лазарович із сином Михайлом залишилася в Сибіру, бо їхню хату розібрали, а майно конфіскували. А родина Петра Романчича повернулася в рідне село аж через 28 років.

Повернулася у Вижній Березів і родина Михайла Стріпачука. Параска та Михайло Стріпачуки похоронені на місцевому цвинтарі. Донька Ганна обморозила ноги в Сибіру і зараз пересувається за допомогою двох палиць. Живе ця самотня жіночка бідно, у хатині 2×3м. Допомагає їй близький родич, депутат районної ради Микола Стріпачук.

Відходять у вічність ті люди, які так і не відчули захисту від рідної держави, за яку так натерпілися.

У часи репресій із Вижнього Березова вивезли 61 особу, Нижнього — 88, Середнього — 58. За зв’язок із підпіллям засуджено у Баня-Березові 9 осіб, Вижньому — 36,  Нижньому — 50.

На початку п’ятдесятих років у Сибіру перебували мільйони українців. Більшість пройшла через ГУЛаг. І втрати українців за період комуністичного режиму теж рахують у мільйонах.

Василь Перцович,
с. Вижній Берєзів

Share