Василь Симчич — український актор, режисер і кіноактор

Василь Ілліч Симчич (8.01.1915 – 1.03.1978 р.р.) — актор з головою біблейського пророка й глибокими очима мудреця. Він врятував і зберіг Коломийський драматичний театр. Василя Симчича знімали режисери Параджанов, Іллєнко, Осика, Лотяну, Зануссі, Балаян… Запрошував на проби в серіал «Сибіріада» Андрон Кончаловський… Богдан Ступка згадував про Симчича: «Людина горда і незалежна – не підступись. А який актор! Все, що він робив на екрані, можна було зробити тільки так, як робив він. Величезна харизма!».

Василь Симчич народився в селі Середньому Березові Косівського району. Український актор театру й кіно, театральний режисер. Василь Симчич з 1926 по 1935 навчався у Коломийській гімназії. Наступні два роки працював актором в Українському Молодому Театрі «Заграва». З 1937 по 1939 навчався у вищій торговій школі у Львові. У жовтні 1939 одержав посаду вчителя у рідному селі. Війна застала Василя Ілліча у Харкові. 28 грудня 1941 року влаштувався артистом у Харківський Український Національний театр.

20 вересня 1944 року директор Коломийського театру Іван Когутяк запросив його до трупи на посаду артиста, за протекцією Оксани Затварської, уродженки Яблунова. Театр шукав героя, і високий, стрункий, блакитноокий, освічений, інтелігентний Симчич одразу припав до смаку і Когутюкові, і режисерам, які працювали у повоєнній трупі. Так, шкільний вчитель села Яблунів пов’язав своє життя навіки з театром.

Власне, Симчич прийшов до коломийського не новачком. «Душа прагнула творити, хотілося стати лицем перед людьми, мав ще змалку замилування до сцени, до театру…» – зізнається Василь Ількович у своїй автобіографії. Так, ще 1936 року, він потрапляє до театру «Заграва» під орудою Володимира Блавацького. Спочатку – робітником сцени, потім актором.

Невдовзі Симчичу судилося стати ключовою постаттю у коломийському театрі – спочатку провідним актором, далі черговим режисером, а згодом і очолити театр в якості головного режисера. Це стало знаменною для коломийського театру подією, виходом його на новий рівень творчості.

Цікавий факт наводить Романна Затварська у книжці «Я приходитиму, коли мене уже не буде…», присвяченій життю і творчості Василя Симчича. Виявляється ще у травні 1941 року кінорежисер Іван Кавалерідзе знімав фільм «Довбуш». Побачивши Василя Симчича у виставі «Безталанна», яку грали у Середньому Березові, запросив його на проби – якої ролі? чи не Довбуша? – та завадила війна. Зрештою, Василь Симчич дебютував в кіно 1956 році — у фільмі «Іван Франко» Тимофія Левчука.

З приходом радянської влади почалися арешти духовенства, насильно насаджувалося православ`я. Тестеві актора Симчича, отцю Михайлові Сулятицькому було запропоновано перейти у православ`я, той відмовився. 19 січня 1949 року заарештували і, після освячення води на річці в Нижньому Березові, відправили до Коломийської тюрми. Після вироку суду – 25 років позбавлення волі.

1947 рік відбився сумним відлунням на долі Василя Симчича. Після короткої розмови його заарештували просто у театрі. Вдома зробили обшук. Закидали обвинувачення у співпраці з бандерівцями, зокрема, у тому, що допомагав їм ліками, виконував разові таємні доручення, ба навіть був зв`язковим ОУН. Так це було чи ні, сьогодні не видається можливим довідатись. Як би там не було, Василь Симчич просидів у тюрмі кілька місяців.

Сяк-так відновившись, Василь Симчич повертається до роботи. В театрі з ним поводились ніби нічого не сталося, ніхто не насмілювався його про щось розпитувати, а сам він теж нічого не розповідав… 1953 року Василь Симчич закінчує однорічні режисерські курси, що дає йому офіційне право ставити вистави. В 1955 році Симчич стає черговим режисером, виконував обов`язки головного режисера.

Андрій Семененко, який плідно попрацював на коломийській ниві, відверто згадує: «Часто за відсутності головного режисера його обов`язки тимчасово виконував Симчич. На постійного не призначали. Доморощене не цінувалось: «В своїм отечестве пророком ты не будешь». Западенцям не довіряли, адже вони в більшості потенціальні бандерівці, які мають бацилу українського буржуазного націоналізму».

Між тим, Василь Симчич швидко стає провідним актором Коломийського театру. За час свого перебування на посаді режисера Симчич поставив ряд помітних вистав, які прикрасили афішу театру. Зокрема, 1960-го року – «Тіні забутих предків».

Від 1944 до 1962 рік Василь Симчич поставив понад 30 вистав, серед них «Нора» Ібсена, «Своє люди – поквитаємось» Островського, «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», «Шельменко-денщик», «Сватання на Гончарівці», «Не судилося», «Сто тисяч», «Тіні забутих предків», «Мачуха» Бальзака…

За цей же час Василь Симчич зіграв понад 30 ролей, знов-таки переважно класичних. До згадуваних треба додати: Микиту у «Владі темряви», Ранка у «Норі», а також Часника у «В степах України», Платона у «Платоні Кречеті». Власне, за творчою автобіографією Василя Ільковича можна реконструювати майже весь репертуар театру, адже він ставив переважну більшість вистав і грав практично у всіх виставах. Тож є всі художні підстави твердити, що мистецькі постаті Василя Симчича і Оксани Затварської (вихідців з Косівського району) визначали творче обличчя коломийського театру 50-60-х років.

Останньою виставою Василя Симчича у коломийському професійному театрі стала «Нора» Генріха Ібсена. Заголовну глибоко психологічну роль режисер довірив Оксані Затварській. Ця роль знаменувала вихід актриси на новий рівень творчості, засвідчивши її відданість психологічному театрові.

23 грудня 1962 року опустилася завіса Коломийського професійного театру… Для акторів, це було важким психологічним ударом, адже ставився під сумнів багаторічна творчість одного з кращих у Галичині професійних театрів. Розбивалися людські долі. І одразу ж, на початку 1963 року, зусиллями, енергією, ентузіазмом, талантом Василя Симчича на уламках професійного організовано народний самодіяльний театр імені Ярослава Галана. У нього вливається група артистів з професійного театру. Фактично Симчич рятує Коломийський театр від загибелі. Історія покаже, що зник безвісти Бердичевський, Кам`янець-Подільський театри…

Театр у Коломиї вижив, та для нього настали нелегкі часи. Зберігши значну частину сценічного оркестру, у перший же сезон Симчич ставить оперу «Запорожець за Дунаєм» Гулака-Артемовського та оперу Аркаса «Катерина». Дві опери у народному самодіяльному театрі? Це було викликом для тих, хто не вірив у можливості і потужності народного театру.

Мистецький авторитет Василя Симчича анітрохи не постраждав від пониження статусу театру до народного самодіяльного. 1965 року він бере участь у зйомках знаменитого кінорежисера Сергія Параджанова «Тіні забутих предків». 1966 року його запрошують здійснити на сцені Івано-Франківського театру постанову п`єси «Неосвячене кохання» за повістю Михайла Коцюбинського «На віру».

Далі Леонід Осика запрошує Симчича на роль газди Георгія у фільмі «Камінний хрест». На зйомках цього фільму із Симчичем знайомиться Іван Гаврилюк: «Я був першокурсником, коли Іван Миколайчук, мій улюблений старший товариш і наставник, повіз мене до села Русів, де йшли зйомки «Камінного хреста». Тоді я побачив уперше цю красиву, високу, струнку людину, з головою біблейського пророка й глибокими очима мудреця…». Далі Симчич зіграв роль Мирослава у стрічці Бориса Івченка «Анничка». З участі у фільмі Юрія Іллєнка «Білий птах з чорною ознакою» в ролі отця Мирона почався тріумф талановитого кіноактора. Як, до речі, і тріумф його партнера по фільму Богдана Ступки в ролі Ореста. Богдан Ступка згадає про Симчича: «Людина горда і незалежна – не підступись. А який актор! Все, що він робив на екрані, можна було зробити тільки так, як робив він. Величезна харизма!». А попереду на нього чекала роль Захара Беркута у фільмі Леоніда Осики за сценарієм Дмитра Павличка…

Тим часом у театрі Симчич організовує молодіжну студію, навчає аматорів-акторів працювати професійно і готує молодь до вступу у театральний інститут. Серед випускників студії при коломийському театрі Народний артист України Олександр Биструшкін, який нині з удячністю згадує часи навчання у Василя Симчича.
Видатною постановкою Симчича стає постановка «97» Миколи Куліша. На Республіканському фестивалі народних театрів вистава коломиян виборола звання Луареата і одержала Золоту медаль переможця.

У кінці 60-х – на початку 70-х років Василь Симчич, набувши великої популярності в Україні як кіноактор, став багато зніматися в кіно, його запрошували зніматись на студію імені Довженко, Мосфільм, Латвійську кіностудію, Одеську, у Польщу, Югославію. А чого вартувало творче спілкування з Іваном Миколайчуком, Богданом Ступкою, Федором Стригуном, Світланою Тома… Фільми були різної якості, серед них, створені видатними кінорежисерами Параджановим, Іллєнком, Осикою, Лотяну, Зануссі, Балаяном…

Його настійливо запрошували переїхати до Києва, перед ним розкривалися широкі перспективи для нових і нових кінозйомок. Вже ходили чутки, що невдовзі він насправді їде з Коломиї. Не поїхав… Романна Затварська мудро пояснює це: «Спрацював інстинкт душі гуцула. Його очі хотіли бачити землю, груди – дихати чистим повітрям, не зміг проміняти прадавні смереки, річечки. Стежки на тротуари, асфальти, потік машин… Коломия була його духовним магнітом, спокійна гавань для душі, і не знаходив в собі сили відірвати живе від рідного. Де б він не бував, вертався туди, де його коріння…».

Останньою роботою Василя Симчича у народному театрі стане «Зимовий вечір» Михайла Старицького, нечастий гість на українській сцені. Але репетиції «Зимового вечора» важко давалися Симчичу. Актори не звикли грати тихо, їх тягнуло до відкритого прояву емоцій і підкреслення тієї або іншої риси характеру персонажу. П’єса ж вимагала прихованих емоцій, скупого вияву почуттів, недомовок, насичених психологічних пауз. Потребувався довгий і напружений репетиційний процес. А тут іще виклики на кінозйомки, оця остання телеграма: «Василий Ильич! Убедительно прошу сообщить возможность приезда пробу Мосфильм картину «Сибириада».

Режиссер Михалков-Кончаловский. Сценарий опубликован «Новом мире» первый номер. Роль вечного деда.»… Постійно боліло серце, гіпертонія здолала…

На ранок першого березня 1978 року вся Коломия знала, що Василя Симчича, який давно вже став знаковою постаттю для міста, не стало…

Іменем Василя Симчича названа коломийська вулиця, на якій він жив. 7 січня 1990 року на стіні приміщення театру була встановлена стела із зображенням Василя Симчича роботи скульптора Августа Басюка.

До 100-річчя від дня народження видатного українського актора, режисера і кіноактора Василя Симчича, на кошти Коломийського драмтеатру ім. І. Озаркевича, Марія Ігнатюк видала книжку «Безсмертя Беркута» (Івано-Франківськ, ЛІК, 2015р.).

Джерело – Сайт Коломийського академічного обласного українського драматичного театру ім.. І.Озаркевича
Допис подано в скороченому варіанті.

Share

Відповісти