Нащадок лицарської Гуцульщини

14 Березня, 2021 / Історія / Відповісти

Разом із покійним Степаном Ґеник-Березовським, що помер дня 31. І. ц. р. у Берозові Нижнім, під Коломиєю, зійшов до гробу представник колишньої, лицарської Гуцульщини, яку так привабливо і так інакше, ніж Черемшина малював колись Федькович.

Федькович, сам шляхтич-гуцул, відчував і розумів психіку тих давніх гуцульських ґаздів-багатіїв, гордих та, пишних, що більш усього дорожили волею та своєю гуцульською славою. („Гуцульська славо, яка ти крівава!”).

Літа йшли, часи змінялися, змінялася і Гуцульщина. Збідніла і присмирніла. Черемшина знав уже тую біднішу і смирнішу Гуцульщину і саме її малював у своїх чудових поемах-оповіданнях. Ми вже також не затямили колишнього лицаря-гуцула і тому на Федьковичевих гуцулів дивилися, як на плід романтичної уяви знаменитого поета, „Федькович виідеалізував своїх гуцулів” казали.

Отже пок. Ґеник-Березовський був живим доказом, що Федькович не дуже то відбігав від правди і що гуцули не тільки пишно вдягалися і не тільки любили всяку мистецьку оздобу (вишивки, килими, кераміку, різьбу), але й характером своїм, своєю гордою вдачею помітно ріжнилися від колишніх панщизняних селяїн із долів. Березівські гуцули, це була стара шляхта, палка і до зброї завзята, скора до бунтів і до боїв, як звичайно шляхта.

Стрічаємо їх і в повстаннях Мухи (1400) і в поході молд. воєводи Богдана на Галичину (1509) і в домашніх війнах та наїздах на панів,аж врешті, у війнах Хмельницькою. Шляхтич Лесь Березовський з Березова, був помічником Семена Височана. (Д-р Крипякевич: „З історії Гуцульщини”, Львів, 1920.). Зате Ян Казимир сконфіскував їм маєтки і вони мусіли втікати над Дніпро.

В реєстрах козацького війська знайдемо їх чимало. Аж за Йосифа ІІ. деякі з них таки вернулися до свого рідного Березова. Принесли зі собою козацьку ношу і привезли чумацькі мажі. Покійний Степан Ґеник-Березовський був нащадком оцих березівських гуцульських козаків. З дідом своїм чумакував колись, розкішним козацьким возом їздив на великі свята до церкви, а на старости літ подарував тую старосвітську памятку до нашого „Національного Музею” з Львові.

Коли б цей віз та вмів нам розказати, куди то він та коли, та якими шляхами їздив, то було би що послухати! Покійний Степан помер, ‘проживши 81 літ, а його дід був ще старший, —це вже шматочок історії. Серед теперішньої збіднілої Гуцулії покійний виглядав також на спомин із колишніх, кращих часів.

Бувало, як зі свого порога, гукне на челядь, то голос його на всі гори лунає;..Іва.., Мар… Оле…!“ Його млин бідним задурно муку молов, його внуки, хоч уже паничі, бо до Гімназії ходили, на Свят-вечір мусіли до вбогих свояків вечеру носити, бо так звичай велів, а як найбідніший із тих свояків помер, той, що ложки стругав і з того жив, то покійний Ґеник-Березовський сам його чотирма сивими щонайкращими волами на цвинтар відвіз, сам, такий дука на всі гори! Гарно записалися Ґеники-Березовські в біографії Івана Франка.

З братом пок. Степана, Карлом дружив Франко. Вибрався до нього, до Березова мабуть 1880 р., але там його й арештували і разом з Карлом втягнули у процес Павликів і Фокшеїв з Косова. (М. Возняк; Памяти Івана Франка, Відень, 1016.). По.процесі Франко знов пустився до Ґеників, до Березова, а коли в Коломиї лежав у готелю в голодовій горянці без крейцара при душі, то Ґеник урятував його та забрав до себе, де він і перебув кілька тижнів, набираючи сил і охоти до дальшого життя. Покійний Степан Ґеник-Березовський дорожив споминами про цей побут великого Гостя у ЇХ рідній хаті і до смерти зберігав тую стару хату і тую возівню, де проживав Фрапко.

До науки мав Степан велику охоту. Сам письменний, любив читати й балакати з освіченими людьми. Чотирьох унуків-сиріт вивів у люди. Найстарший — лікар, молодший маґістер фільософії, третій студент духовної академії, я наймолодший ще в Гімназії. Це навіть для богатого чоловіка діло не легко.

За свого довгого віку зазнав Покійний чимало радості і горя. Та чи не найтяжчий удар упав та нього, коли на війні втратив двох синів. Як у Стефаникових „Синах” пішов на свою сорокморґову ниву і там головою товк до скиб, передаючи їм своє горе. Н. М.”

З газети «Діло», 14.03 1934 року

Share