Царинка

Царинка — це рівна площа між Березовом Середнім і Нижнім з поверхнею близько 20 акрів. До II світової війни та площа була власністю громади. В половині 18 ст. громада Березів виділила з Царинки 7-акрову площу і віддала її під заряд церкви (єпископа). На тій площі побудовано дім для священика Березовів. Царинка має найбільше легенд між населенням.

Ось вони:

  1. Царинка була центром Березова і тут населення зустрічало і вітало царів;
  2. Царинка була містом і мала 28 м’яснихяток; довкола школа були великі крамниці і склади, а посередині Березів Нижній. Праворуч гора Няджин велка торгова площа;
  3. на ярмарки до Березова приїжджали купці з цілого світу;
  4. з Царинки вирушали и дорогу чумаки; 5) Царинка згоріла під час великої пожежі і її вже не відбудовували. Так говорять народні перекази Березова.

Що ж таке легенда?

Легенда є така стара й вічна, як правда, хоч може дещо білі, ше таємнича.

Народ творить леґенди на основі оповідань прадідів, які переказували факти з покоління в покоління. Деколи уява поколінь дещо додала, дещо забула, та основа все ж осталася, бо тоді не було кому записати подію або мало хто вмів у ті часи писати. В колоску назверх також не видно зерна, однак ні хто не заперечить, що колосся має зерна. Завдання дослідника відділити в легенді зерно від полови.

Ніхто так вірно не береже традицій минулого на протязі століть як український народ. Доказом може бути будова старих хат в Березовах з кругляків, низьких, критих дранцями, з димниками, задніми дверима й головами баранів-тотемів на причілках.

Так само будували свої хати тисячу років тому анти, що докладно описав грецький історик Прокопій.

Ось що говорить про наш народ фахівець у тих справах, найбільший польський етнограф Жміґродський, який займає одно з перших місць в історії світової етнографії. У своєму творі „Люд“, виданім 1896 р., він говорить про нас так (ст. 32): „Український народ ще сьогодні розказує старі повір’ялегенди так, ніби щойно прочитав їх у Геродота. Геродот говорить про ці самі повір’я, як про стару традицію слов’ян. Саме з уваги на цей консерватизм, цей народ, думаю, заслуговує на найбільшу увагу в ділянці народознавства“ („Америка“ ч. 63, 1959). Думаю, що коментарі тут зайві.

Застановімось, чи леґенди про Царинку можуть бути правдиві чи ні. Вже саме положення Царинки робить її центральним місцем, коли взяти до уваги, що княжий тивун мешкав на Верху, а Березів був селом княжим (груповим). Власне від Верха попід гору Ружет ідуть такі назви околиць, як Дубів, Гривнак, Левків. Це вказує, що там стояли двори тих бояр.

З інших сторін Царинки „Думин Діл“— двір боярина Думи і т. д. тягнуться такі назви довкола. Отже, центральне положення Царинки було в ті часи, а навіть сьогодні, безсумнівне. Важливіша друга половина леґенди: „…на Царинці вітали царів“. Яких, коли? Не можна брати слово „цар“ в буквальному розумінні. Поскільки після прилучення Галичини до Польщі, а пізніше до Австрії, були королі й царі, народній переказ для більшої поваги змінив назву князі на царі. Та справа не в назві, а в фактах.

Починаймо з історії.

Слово «царина» (-инка) вживається на території цілої України і означає рінну площу недалеко від місця поховання предків та житла роду. Та площа належала цілій громаді і її за тисячоліття ніхто ані заорював, ані присвоював.

Вона колись служила родові, пізніше оселі, як місце зборів воєнних та чумацьких виправ. Щоб зрозуміти цю назву, треба вернутися в нашу праісторію. Однак твердити, що пояснення буде правдиве на 100% годі, бо ми не маємо певних безпосередніх історичних даних, хоч є деякі посередні дані. Назва „царинка“ мала б походити з часів матріярхату (3000 — 1800 років до Христа).

Що ж таке матріярхат?

Найстарша жінка в роді керувала цілим родом як родиною мати. Хлопець, якого вибирала для дівчини мати чи „царинка“, брав свої речі й переходив жити до житла своєї жінки, яку слухав у всьому. Чому так? Жінки в ті часи тчуть полотно, шиють одяги, ліплять і випалюють посуд, кам’яними або роговими мотиками управляють перші городи та плекають худобу.

Мужчина в ті часи був пастухом худоби та помічником жінки. На Україні матріархат був у дуже великій пошані. В кожній тодішній хаті була витесана з глини статуя жінки-матері, як символ опікунки дому-родини. Така найстарша жінка скликала на рівному місці збори цілого роду в справі суду чи приношення жертв богам. Вона була посередником між богами й живими.

З жертвоприношенням були пов’язані якісь ритуали, тому площа була рівна. Матріярхат зберігся до сьогодні на островах Полінезії, і там такі праматері-„царинки“ ще до сьогодні приносять жертви богам від цілого роду на рівній площі, недалеко від оселі, при участі всіх жінок роду. Чи є в нас якісь докази на вищенаведене?

Археологи відкопали на цілій Україні в гробах з тих часів (неоліт)статуї жінки-матері, значить матріярхат у нас був культом високопочитаним. Ось що говорить археологія: „Тому правильнішим буде здогад, що фігурки — це вияв культу родючости трипільських племен, які магічним способом мали впливати на плодючість тварин, урожай поля та добробут дому. Аналогічний культ богині родючости (Magna Mater) був у тій самій добі поширений в Єгипті, Індії, Ірані, Месопотамії, Малій Азії, Греції та Македонії“ (Пастернак. „Археологія України“, ст. 142).

Дещо зосталося і в усній словесності народу. На Гуцульщині в деяких околицях до І світ. Війни називали „царинкою“ дуже стару гуцулку, що мала розмножений рід до четвертого покоління.

Автор: Іван Кузич-Березовський
Березівське боярство на тлі історії України.

Share