Березівський кущ

Поет, прозаїк, член Національної спілки письменників України, автор книг «Постріли з лука», «Відбитки часу», «Намисто колібрі», «Стозвуки», «Рух зірок», «Літо-літечко», «П’ять витоків», «Така філософія», «Відгадай», «Лісова виставка», «Ліщинові сережки», «Гра», «Розсипаний мак». Лауреат літературної премії ім. Михайла Павлика.

Народився 27 березня 1938 року в селі Нижньому Березові.

У далекому 1967-му молодий Дмитро Арсенич одверто, щиро й уже поетично майстерно писав:

Зріють хмари громом, зливою,
Зріє квіт купальський, липовий,
Зріють дні мої з поривами
На дорозі терновсипаній.

Вірш цей міг би бути епіграфом до його долі – непростої, позначеної випробуваннями, мріями й смутком від того, що не все збулося, як хотілося в юності, як чекалося і прагнулося в зрілості. З розгалуженого плетива доріг йому судилася не найлегша й не найвеселіша . Однак це була його дорога, й Арсеничеві пощастило, що він зрозумів це сам і прийняв її сам. Торує її чесно й ні про що не жалкуючи.

…Він появився на світ 27 вересня 1938 року в славному селі Нижньому Березові, що на Косівщині, в свідомій українській сім’ї. Уся численна родина глибоким і міцним корінням вросла в рідну землю, ввібравши її живлющу кров і силу, її минувшу і грядущу історію.

Тому не випадково сімнадцять гідних представників Арсеничевого роду в час Українського опору стали до лав борців із комуністичного системою, – хто з них поліг в нерівному протистоянні, хто опинився за гратами, інших вивезли в «неісходимий Сибір».

У такому середовищі зростав і формувався майбутній поет. Учився в школі, багато читав, не по-дитячому міркував про те, що принесла із собою нова влада. На Великдень 1955-го, будучи в дев’ятому класі, разом з друзями вирішили підняти на сільському клубі український прапор. Тоді ж, іще школярем, писав і розповсюджував листівки, нелегальні матеріали.

У 1960-му його заарештували. І хоча слідчий не зміг довести провини (хлопець уперто ні в чому не признавався), йому все ж таки винесли вирок: три роки умовно. Це була не тюрма, однак серйозні обмеження в правах, пильний постійний нагляд, заборона вільного пересування перетворилися для нього на домашній арешт.

У 1965-му Дмитро був виявлений в розповсюдженні забороненої літератури. І знову допити, погрози, залякування, надокучлива «опіка» кадебістів, переживання й сльози матері.

Таким «неблагонадійним», як Арсенич, радянська влада закривала доступ до освіти. Тому його не прийняли ні в технікум, ні – вже пізніше, в 1970-му, в Івано-Франківський педінститут, хоча в школі він був у числі кращих учнів та й вступні іспити склав дуже добре.

Працював робітником. Спочатку – в Яблунівському лісництві, з 1959 року – верстатником, пилорамником на Ворохтянському лісозаводі. У 1964 перейшов на Коломийський завод сільськогосподарських машин, але в грудні 1965-го був звільнений з роботи за розповсюдження творів Михайла Дяченка – письменника і воїна УПА Марка Боєслава. Повернувся у Ворохту на лісозавод, де й трудився більше як тринадцять років, поки не звільнився через погіршення здоров’я. Довелося побувати й у статусі безробітного інтелігента – річ за радянських часів просто нечувана!

Однак важкі ходіння по муках у прагненні здобути освіту, знайти роботу, реалізуватися як особистість не притлумили в юнакові літературного обдарування, яке проявилося ще під час шкільного навчання.

Рідні карпатські овиди, вишні й соняхи біля хати і «білих лелек високий політ» – це те, що озивалося в ньому великою любов’ю, а «щемка і дивна пісня без прикрас», з якою зростав від маленької дитини, огортала хвилею незрадливої вірності вітцівському слову. Його, те слово, молодий поет трепетно лаштував у поетичні рядки.

Уже в 60-х прикметною рисою віршів Арсенича стає поєднання ригоризму й ліризму, твердості, непохитності – з тонким переживанням краси природи й порухів людського серця.

Він на одному подиху може створити таку чарівну мініатюру:

Кінець серпня,
Голі стерні.
І на серці
Сум.
Світлу просинь
Сіє осінь
На покоси
Дум.

Але вже інші його рядки – звернення до праматірної землі, звучать суворо й категорично:

Якщо тебе я зраджу, земле люба,
Скарай мене правдивості вогнем,
Спаплюж мене як нелюда, як Юду
Своїм прийдешнім гордочесним днем.
Якщо тебе я зраджу, земле мила,
То і по смерті цього не стерпи:
Не дай землиці на мою могилу,
На хрест не дай ні дуба, ні верби.

Сказані ще в 1967 році, сьогодні ці підтверджують, що були не голою декларацією, а святим кредо всього його життя. Арсенич не перелицьовувався, не мімікрував й не підлаштовувався до обставин. Його вірші – то правда його життя. Їм віриш, як віриш ясному дневі, бо вони невід’ємні від сутності поета, який сам собі дав ще й такий наказ:

Щоб нице в людські душі не повзло,
Цьому служить – найвище ремесло.

Тому й розумієш його роз’ятрений біль, коли штатні «патріоти», які не так давно з ненавистю цькували «націоналістів», сьогодні на всіх публічних зібраннях завзято кричать «Слава Україні!».

Треба мати мужню душу й опришківську затятість, щоб отак прямо, без інакомовлення сказати карбованими рядками:

Розпинали нас і катували,
Тюрмами гноїли нас живцем.
Так чому садистам-канібалам
В морду не кахикнути свинцем?

Така гірка «неестетизована» відвертість сприймається неохоче – особливо тими, хто кон’юнктурно швидко в потрібний час прибрав жовто-блакитного забарвлення.

Але це – право на правду, яке рубцями запеклося на Арсеничевому серці, право, якого так прагнув усе своє творче життя – від перших публікацій у 1964-му й до недавньої книги «Розсипаний мак», яка побачила світ у 2012-му.

Всього ж письменник видав чотирнадцять збірок, які, крім «Пострілів з лука» (1983), вийшли в 90-х роках ХХ та на поч. ХХІ ст., тобто в період незалежності України. Вони свідчать про творчу зрілість, несхитність громадської позиції автора, досвід і мудрість, а заодно позначені й присмученим ліризмом людини, яка вже спізнала, як щемно лягає на душу печаль вересневої сивини:

Спитали: «Сивина болить?»
Ну, що кому на те сказати?..
Лиш сиві знають, як болить –
Не те, що можна закричати,
А хочеш з болю голосить.

Але цей емоційний сплеск Арсенич врівноважує по-філософськи стриманим хоку:

Коли вмирають воїни й поети,
Лишаються мечі й слова.
Хтось новий озброїться ними.

Поетове самітництво позбавляє його щоденної суєтності побуту й дає можливість, абстрагуючись від дріб’язковості, висновувати ємкі й лапідарні думки про світ і людину, зраду, гріх і любов, про минуще і вічне, як ось у тих-таки хоку:

Ворон ворону око не виклює.
Гада не вкусить гад.
Каїн Авеля вб’є.
Або: Ловив дивак жар-птицю,
Ані пера не висмикнув,
Але долоні все-таки попік.

Поезія Арсенича хоче, щоб її читали неквапно.

Неквапно, бо глибоким і неоднозначним є дихання цієї поезії, що увібрала в себе мудру задуму землі, її шорстку спраглість, горду велич гір, і пам’ять, і доброту.
Сонячні обшири, тихі води і ясні зорі, смерекова сутінь і могутність Карпат, суворе мовчання повстанських могил, пісня з-за гори озиваються в його віршах голосом давнім і новим – великим досвідом народу в його історичному бутті.

Є в його книгах пульсуючий біль за минуле і майбутнє дорогої його України, є в них і розважлива філософічність, така природна для осмислення таїни проростання зерна в рахманному ґрунті чи розгадки високої пісні жайворонка у весняному небі. І від цього його поезія по-справжньому достеменна.

Дмитро Арсенич, як він сам каже, – поет із периферії. Однак тут же, усміхаючись, жартує: краще бути широко знаним на периферії, ніж зовсім не відомим у столиці. Принагідно ствердимо, що творчість Д.Арсенича справді добре відома принаймні на українській Гуцульщині, адже вивчається в курсі літературного краєзнавства, популяризується на виховних заходах у школах і позашкільних установах. Його вірші звучать на конкурсах читців й олімпіадах, творчих вечорах, зустрічах з читачами, презентаціях книг і збирають схвальні відгуки в пресі.

Березуни пишаються, що серед славної когорти видатних земляків-учених, літераторів, співаків, журналістів, видавців – є й поет Дмитро Арсенич. Те, що він живе серед них, він – свій серед них, і це, мовби руйнує стереотип про те, що пересічній людині не до віршів: на них у неї немає ні часу, ні бажання. Виявляється, є.

Пригадую собі, як вшановували односельці поета з нагоди 70-ліття. З якою повагою зверталися до нього, як сердечно промовляли ювілярові свої побажання, щиро дарували терпко-запашні осінні квіти в переповненому сільському народному домі!..

Письменник заслужив на цей людський пошанівок. Народжений на самого Чесного Хреста, спізнав у житті немало болю та скрути. Але був благословенний тим, що Господь дає лише вибраним, – Талантом. Він ніколи не знехтував цим даром і не розчарував свого Творця, бо щиро ділився ним з людьми, від серця до серця передаючи, як найбільший скарб, сокровенне Його Слово.

Авторка допису – Аделя ГРИГОРУК.
Джерело – газета «Гуцульський край». №39, 2013 рік.