Березівський кущ

Петро Іванович Арсенич з села Нижній Березів Косівського району — історик, краєзнавець, етнограф, музеєзнавець, філокартист, культурно-освітній діяч, колекціонер. Заслужений працівник культури України, доцент Прикарпатського університету ім. В. Стефаника та Івано-Франківської теологічної академії УГКЦ.Багатьом важливим речам у своєму житті я завдячую саме йому — рідному братові моєї мами, відомому історикові, етнографу і культурному просвітителю Прикарпаття.

Скільки славних людей побувало в цьому його помешканні — від Валентина Мороза, Тараса Мельничука — до патріарха Володимира Романюка, що після тюрми не одну ніч ночував у дядька.

Саме завдяки Петрові Арсеничу моє дитинство було наповнене нетривіальними книжками і прецікавими людьми – переважно науковцями і дисидентами — від згаданого вище Валентина Мороза, якого СССР потім «виміняв» у США на якогось свого генерала — до незабутнього київського професора Андрія Олександровича Білецького з родиною — усі вони і багато інших у різний час приїжджали до нас на літні вакації чи на Різдво, а я потім гостював у декого з них. І дядько, і його друзі (переважно з Франківська) були неймовірно інтелігентним, веселим і життєрадісним товариством (найкращим, яке я коли-небудь бачив), і я, малий, навіть не здогадувався, що долі багатьох з них висять на волосинці…

Дядько часто приїжджав у Березів, де зажди ходив із зошитом і ручкою, записуючи оповіді від старших людей. Він був неперевершеним старостою на моєму весіллі.

Саме у його івано-франківсьому помешканні я, шістнадцятилітній юнак, познайомився з геніальним Тарасом Мельничуком (у проміжку між першою і другою Тарасовою тюрмою), поетичні розмови з яким мали чи не вирішальне значення у моєму творчому житті.

Петро Арсенич перший з нашого роду проклав «освітню дорогу» до Києва, закінчивши історичний факультет Київського університету ім. Т. Шевченка. Те, що я опинився в Києві — теж його заслуга. Його київські друзі ставали моїми добрими опікунами. Свого часу я присвятив йому (разом з присвятою батькам) свою першу поетичну книжку.

Петро Арсенич був душею будь-якого товариства. Здавалося, що його яскрава життєва енергія не закінчиться ніколи. У день свого 80-річчя він з іншими протестувальниками «брав» януковичівську ОДА у Франківську. Він мав настільки молодий вигляд, що навіть за рік до смерті йому відмовлялися давати в перукарні знижку для пенсіонерів, доки він не показав посвідчення…

Мої сини обожнювали, коли вуйко Петро (так ми його називали) приїжджав до нас до Києва.

«Хай тобі виграє сопілочка щастя!» — так він зазвичай закінчував свої побажання. Тож нехай ця вічна сопілочка, найдорожчий мій Вуйку, долинає й до ваших теперішніх Небесних Садів.

Сердечно дякую всім причетним за увічнення пам’яті Петра Арсенича — визначного прикарпатського Просвітителя.

Іван МАЛКОВИЧ,
поет і видавець.

Петро Іванович Арсенич з села Нижній Березів Косівського району – історик, краєзнавець, етнограф, музеєзнавець, філокартист, культурно-освітній діяч, колекціонер.

Заслужений працівник культури України, доцент Прикарпатського університету ім. В. Стефаника та Івано-Франківської теологічної академії УГКЦ.

Народився 24 січня 1934 року в с. Нижньому Березові – помер 20 березня 2017 року.

Після закінчення Київського університету імені Т. Шевченка у 1958-1963 рр. – старший науковий співробітник Івано-Франківського краєзнавчого музею.

В 1963-1966 рр. – викладач археології та етнографії в Івано-Франківському педагогічному інституті. Звільнений з викладацької роботи за пропагування ідей націоналізму у зв’язку зі справою дисидента В. Мороза (1966).

Пізніше знову працював у краєзнавчому музеї.  Зазнав переслідувань органів КДБ.  У 1973 звільнений з посади завідувача відділу музею.

У 1981 р. при обшуку у П. Арсенича були конфісковані старі видання, серед них: твори В.Винниченка, М.Грушевського, Д.Донцова, П.Куліша, Б.Лепкого, О.Назарука та ін.

Він є одним із засновників обласних товариств української мови ім. Т. Шевченка «Просвіта» (2006-2009 – його голова) і «Меморіалу», Народного руху України (1989).
15 квітня 1990 р. підняв синьо-жовтий прапор над Івано-Франківською міською ратушею.

Завідував науково-редакційним відділом при управлінні культури облдержадміністрації. Досліджував маловідомі сторінки історії та культури краю, був одним із організаторів та активних учасників Міжнародної наукової конференції «Українці Канади» (1991), Першого світового Конгресу гуцулів та Міжнародної наукової конференції в рамках роботи Конгресу (1993). Член Наукового товариства ім. Т. Шевченка у Львові (1990), Всеукраїнської асоціації українознавців, лауреат республіканської премії ім. П. Чубинського (1990), обласних премій ім. І. Вагилевича (1993) та Марійки Підгірянки (1995). Почесний член Національної спілки краєзнавців (1994).

П. Арсенич – автор і співавтор 25 книг на краєзнавчу тематику, понад тисячі статей, опублікованих в енциклопедичних виданнях, наукових збірниках, журналах тощо.
Працював над підготовкою енциклопедичного довідника «Івано-Франківщина» та «Зводом пам’яток історії та культури Івано-Франківської області».

Організатор п’ятьох музеїв (в т. ч. музею Гуцульського театру Г. Хоткевича у с. Красноїллі, 1987), численних виставок про відомих політичних, громадських і культурних діячів нашого краю. Власник унікальної колекції поштових листівок, книг, значків, бібліографічних раритетів. В обласній універсальній науковій бібліотеці ім. І. Франка сформовано колекцію із власних зібрань П.Арсенича, а до 50-ліття його історико-краєзнавчої діяльності видано біобібліографічний покажчик «Петро Арсенич» (2009).

Інформація і фото – з відкритих джерел