Березівський кущ

(Невигадана історія з життя)

Весна 1945 року була по-своєму красивою. Все навколо розквітало, оновлювалось, одягаючись у світлозелені шати.

Та не всіх радувало весняне пробудження, бо йшла боротьба народних месників на право бути українцем на своїй рідній землі. Борці за волю і незалежність України мусили підпільно вести боротьбу з окупантами та переховуватися по лісах.

Невеличка хатка Розалії Лойовської тулилась близько до лісу й часто була прихистком для тих, хто не міг спокійно миритися з тим, що творила тогочасна влада, їм, цим, хлопцям — партизанам, не було вороття додому, бо там їх чекала або тюрма, або й смерть.

У гостинну хатинку Лойовських часто навідувались «люди з лісу», бо тут було безпечно, і їх завжди приймали із розумінням і бажанням допомогти, стати в пригоді. За такий прийом можна було поплатитися всім, навіть життям. Та про це не думали відчайдушні березівські ґазди, розуміли, що хтось мусить допомагати хлопцям і чоловікам.

Однієї темної ночі до хати зайшли молоді хлопці. Між ними, березунами, був і Василь Бежук, кличка «Явір», з Іспаса (Спаса). Гарний, високий, русоволосий красень зразу припав до серця молодшій дочці господарів Юлії, тай він не зводив очей з красуні — дівчини, яка подавала на стіл усе, чим була багата хата. Для дорогих і бажаних гостей тут не шкодували нічого, хоч і самим доводилось сутужно із харчами.

Між молодими людьми зав’язалась приємна розмова, а пізніше — дружба, яка поступово мала перерости у велике кохання. Василь, по можливості, старався бути частіше в хаті Лойовських, щоби бачитися з Юлею. Кожен із молодих людей розумів, що ця зустріч може бути останньою.

Не оминула трагічна доля Василя. В одній із сутичок у с. Вербіжі, Василя вбили. Тіло його повезли у с. Печеніжин, бо на той час це село було районним центром. Закопали тіло молодого героя без будь-яких ритуалів і повідомлень родині. А вдома чекали на сина старенька мати та сестра.

Якимось, лише їй відомим, способом, Юля дізналась про смерть коханого й вирішила, чого би їй це не вартувало, навіть життя, перепоховати тіло дорогої для неї людини. Скільки треба було мати в душі й серці любові, безстрашності, мужності та винахідливості, щоб однієї темної ночі, вмовивши такого ж безстрашного сусіда поїхати до Печеніжина, розкопати могилу, забрати тіло героя, перевезти його на фірі, прикривши шумилиною, в Середній Березів і захоронити на місцевому цвинтарі, надійно замаскувавши могилу.

Невдовзі Юлю заарештували, забрали в тюрму, а потім вивезли в Сибір. Скільки довелось там пережити, втратити здоров’я! Та Бог змилосердився над нею — дав їй шанс повернутися додому. Повернувшись у рідне село, Юля впорядкувала могилу Василя.

Пізніше вийшла заміж і переїхала на проживання в інше село. Разом із чоловіком приїжджали на могилу, а коли народився первісток — син, то назвала його Васильком. Коли підросли сини, то Юля розказала їм про трагічну долю хлопця-партизана, і сини встановили на могилі Василя Бежука хрест із підписом.

На жаль, уже відійшла у вічність Юлія Лойовська, яка ніколи не розказувала про такий свій героїчний вчинок. З рідних Василя також немає нікого серед живих. Та залишився пам’ятний спогад у серцях тих, хто знав цю історію, зокрема, у односельчанки Анни Малкович, яка склала пісню про Юльчине кохання.

Долю Юльці убили
чорні круки Москви,
Коли мертвим везли
Василя в Печеніжин.
Мовчки слізно
прощалися люди чужі
На всіх вулицях
і роздоріжжях…

Записано зі слів Анни Михайлівни Малкович, автора пісні «Юльчине кохання».

М. Симчич,
завідуюча музеєм історії УПА с.Середнього Березова.

«Гуцульський край», №41, 13.10.2017 року