Українослав’я Святослава Перцовича

«З такою людиною поспілкуватися чи просто побути в його товаристві — і вже почуваєш певну непроминальність і знаковість ситуації», — мовив якось мій добрий знайомий і однодумець, коли мова зайшла про знаного на Прикарпатті та за його межами громадсько-політичного діяча Святослава Перцовича. Особистості, яка упродовж всього свого життя пріоритетами на багатьох відтинках діяльності визнавала працю за встановлення української державності, збереження національної пам’яті та примноження здобутків сучасного націотворчого процесу.

Прийшов у світ холодноморозного лютня 1948 року, означеного чи не найжорстокішими масакрами «червоної рубахи» супроти нескорених і затятих у своїй боротьбі гордонепокірних березунів, вільнолюбивий шляхетно-боярський ген яких перманентно породжував сміливих відчайдухів, які без примісу сумніву ревно приносили себе в жертву на вівтар сторозтерзаної наїзниками неньки-України. Серед них був і його батько Микола, стрілець «Микитка» знаменитої Березівської сотні, що вкрила себе невмирущою славою у вікопомному так званому «Рушірському бою» 1945 року.

Почерез власну непохитно-крицеву принциповість і з огидою відкинуте запропоноване органами «предложение посотруднічать», назавше втратив можливість прожиття у рідному краї, чітко беручи в тямки, що не матиме навіть отого простого батьківського щастя бачити становлення життєвого шляху своїх синів, здвигне на коркоші самотньої дружини непосильні тяготи підкомуністичного селянського побудення, яка теж, у молоді роки, будучи членкинею ОУН, виконувала небезпечні зв’язкові функції — тому й належно усвідомлювала чоловікову жертовність. До останніх своїх днів, навіть уже за незалежної України, як споминає п.Святослав, пам’ятаючи організаційну заприсяженість, навіть йому, дослідникові повстанського руху, не всі деталі хотіла оповідати. Збережена родинна пам’ять і про його стрийка, боївкаря СБ УПА Юзя Перцовича, який склав свою буйну голову у борні з червоними бузувірами…

Непрості умовини селянського життя все ж були наповнені живими споминами учасників національно-визвольного спротиву, яким вдалося повернутися із занебокрайніх тривалих заслань.

Так, і по сей день є загадкою, як то йому, чотирирічному дитяті, вкарбувалися назавше у пам’ять слова сусіда, повстанського «есбіста», який, опісля кількарічної неволі, з розпукою заявляв своїм побратимам, які прийшли на відвідини вже помираючого товариша: «Ну, що, друзі, якби ми не так жаліли отих зрадників, то менше би наших людей поневірялися у Сибіру». Також зринає у споминах випадок, коли березневого дня 1953 року, його, малолітнього хлопчака, який катався на ґринджолятах, турботливий сусід буквально на руках вихопив із прострільної лінії кулеметного вогню, позаяк щільність ураження була такою, що все доокіль було всипане простріленим гілляччям дерев. То був один із приостанніх повстанських боїв на березівських теренах, коли обскочені у хаті-криївці мужні упівці-березуни: кущовий провідник ОУН Іван Негрич «Хитрий» та його заступник Петро Малкович «Стародуб» чинили кількагодинний опір МГБістській опергрупі і впали зі співом українського славня на устах…

Навчання у школі доводилося поєднувати з виснажливою сільською працею, оскільки потрібно було брати на себе відповідальність старшого, допомагати матері вести господарку, опікуватися молодшим братом. Вправність рук, помножена на гострозорову чіпкість і вроджений педантичний ‘куратизм, нададуть йому фах майстра-деревообробника в Делійському лісокомбінаті. Забігаючи трішки наперед, спімнемо, що пан Святослав згодом у Березовах набув слави добротного і відповідального столяра — не одне покоління його односельців виглядало з доріг через віконця чи то відчиняло у світ двері, до створення яких мав безпосередній стосунок наш «маестро рубанка, стамески й молотка».

Працюючи на виробництві чи перебуваючи на військовій строковій службі, за ним, як за нащадком «ворога народу», невідступно «пазило» всюдивсюдне КДБ — як із підступною маною схиляння до співпраці, чи ж, опісля отримання категоричного відкоша, сомнамбулічного зубозаціплювального погрожування і, як пригадує Перцович, його непохитна крицева холоднорозсудлива стійкість на багатогодинних допитах навіть викликала повагу в його непояничарених українських офіцерів-наставників. Тверезо усвідомлюючи лукаво-підступну сутність «ратаїв Контори Глибокого Буріння», не раз і не два, повертаючись пізньо-вечірнім гостинцем з Надвірної до Делятина після чергової «обработки» — раз-по-раз, побачивши світло фар, притьмом зістрибував у придорожню канаву чи ж мірчив неблизький шлях залізничною штрикою. Водно став мимовільним очевидцем злодійсько-нічного спалення оперативниками придорожньої каплички. Досі подивований, що залишився живий…

Але й була парубоцько-розгойна молодість, покосичена розлунням пісень, акордовим перебором музик, вихором іскрометних «Гуцулки» і «Аркана». І досіль пан Святослав до цоту володіє текстовими знаннями сотень пісень, позаяк закладини цього достеменного обізнання замкувалися саме в той неповторно-веселий час. Понад усе цінував товариську відданість, особливо, іколи йшлося про відстоювання власної чи побратимової гідності. Днесь дуже важко переживає відхід у прасвіти своїх ровесників-друзів.

Його фахова вправність, помножена на виконавчу відповідальність, впали в око тодішньому керівництву Середньо-березівської середньої школи і йому довірили (завідування величезним господарством-будовою однієї із найбільших шкіл Косівщини, а комунікаТИВНІСТЬ І ВМІННЯ ДІЛИТИСЯ набутими навичками і досвідом виводить його і на педагогічну стезю учителя трудового навчання. Усіма шанований, вимогливий, почасти дотепний, Святослав Миколайович навчив не одне покоління берегівських хлопчаків вправному володінню молотком, стамескою, рубанком чи токарним верстатом.

А часи були складні, навчальні заклади так само не стояли осторонь повсюдивсюдного «шестіркуватого» підлабуззя, показово атеїстичного гоніння на українські духовні традиції і завухапритягувальні нові способи мислення. Попри свої молоді роки, Святослав Перцович володів потужним інтуїтивним чуттям на справжність чи ж перефарбовувально-мімікрійне облуддя сексотних лакуз, тому почасти він був у фарватері непростих перемовин задля реалізації шкільних господарських питань чи залагодження якихось поточних негараздів. Але всі знали, що у його присутності його колегам мож було сміливо заколядувати, поділитися спогадами про таку ще недавню борню української партизанки чи ж оспівати у сльозотерпній пісні велич і смуток цього відчайдушного визвольного змагу.

З подувом нових вільновійних вітрів минулостолітніх вісімдесятих він стає наріжним каменем і зачинателем багатьох націє- і державотворчих процесів краю. Саме його ініціатива призводила до реалізації постання перших патріотично-національних організацій, увіковічення численних місць, де впали герої-повстанці, побудови монументів, відбуття патріотичних мітингів і заходів, видання краєзнавчих книжок тощо.

Активного, знаючого і послідовного патріота зразу ж помічають як на місцевому, так і на всеукраїнському рівнях. Святослав Перцович — багаторазовий депутат Косівської районної ради (впродовж кількох років був заступником голови цієї структури), кермував новопосталою районною організацією КУН, а заслужений у цій царині авторитет уможливив йому очолити обласний центр національного відродження імені С.Бандери, бути правою рукою народного депутата України Ярослави Стецько, стати одним із найавторитетніших дослідників національно-визвольних рухів 40-50-х років XX століття.

Консолідаційно-об’єднавча ідея друга Святослава трансформувалася в реалізацію проекту Івано-Франківського обласного націоналістичного громадсько-політичного об’єднання «Національний вибір», який під його багаторічною орудою продемонстрував приклад націоналістичної єдності на всю Україну. Мав повсякчас власну позицію, якою не поступався навіть під тиском авторитетних крайових псевдо-елітних чинуш. Тому й удостоєний багатьох поважних нагород краю і України, з-посеред яких варто пригадати як особливу — «За заслуги перед Прикарпаттям», якою був відзначений у 2015 році.

За коротку, півторарічну каденцію голови Середньо-березівської сільської ради зумів навести належний порядок із самим приміщенням, були облагороджені Будинок культури і дитячий садок, встановлений пам’ятний хрест полеглим українцям у боротьбі з московським окупантом. Своїм авторитетом і твердою позицією не давав розпростертися липким щупальцям злоязикопліткарської гідри, з думкою села рахувалися у районі і області, зумів організувати в напрямі допомоги селу місцевих підприємців… Чималий управлінський і юридичний досвід у корені присікав будь-які лукаві хитросплетіння фапьсифікацій виборчих процесів, що, ой як, було не до шмиги окремим силам!

І уявити собі складно, що тільки пережив батько, коли його нещодавно одружений син Ігор був мобілізований на російсько-українську війну в складі елітної 95-ї Житомирської десантної бригади, якій, з огляду на тодішню практичну відсутність армії, довіряли і найвідповідальніші завдання — Савур-могила, гора Карачун, Слов’янськ… А чого тільки вартий легендарний, просто унікапьний у мілітарній практиці ворожими тилами рейд, так щемно оспіваний у піснереквіємі «Тополя». Скупі інформаційно-літеплі телефонічні «всенормальові» летючки не заспокоювали, оскільки належно усвідомлював, що українські захисники мають справу з найпідступнішим і найжорстокішим ворогом сучасності — азійським московитом, який задля досягнення власних захцянок не зупинятиметься ні перед чим. А жабуриноболотне кумкання окремих «стомлених від війни» підспідничних автохтонів про те, що син зараз не на передовій, а буцімто переховується від служби в Америці і, мовляв, щоб стати сільським головою, зумисно відправив сина на війну — просто знищило і так зранене серце. Пізніше досвідчений кардіолог продіагностував у нього «перенесений на ногах» інфаркт…

І сьогодні пан Святослав займає активну громадсько-політичну позицію, гостро виступає супроти зрадницьких «мемекань», пише історію повстанського руху, активно бере участь у всіх патріотично-культурних заходах краю. Тісно спілкується з родиною, співпереживає з приводу тимчасового «емігрантства» дружини, радіє професійному і громадському становленні дочок Марії і Натал ки, військовому професіоналізму сина-офіцера ЗСУ, пишається журналістськими досягненнями онучки Наталочки, спортивному гарту онука Андрія, а меншеньких Віталіну, Софійку і пагінчика роду Артемчика просто боготворить, іменуючи усіх «дідусевими сонечками». Тож нехай і над Вами, і над усією Україною зійде золоте сонце Свободи, Добра, Миру і Злагоди!

Микола Сулятицький,
доцент ІФНМУ,
голова обласної ОУН.

«Гуцульський край», №5, 31.01.2020 року

Share