Дума про «Байду» з Вижнього Березова

11 Вересня, 2019 / Історія, Селяни / Відповісти

«Ой ти, Байдо та славнесенький, будь мені лицар та вірнесенький, візьми в мене царівночку, будеш паном на всю Вкра їночку!» — це слова з відомої думи про кошового отамана Запорізької Січі Байду-Вишневецького, закатованого в Стамбулі. Солодкими обіцянками пропозиції «співпраці» з окупантом користали далеко не лише османи — новітня історія України буквально рясніє аналогічними фактами…

Воїни УПА широко вживали термін «Байда» в якості прибраного, конспіративного імені (псевда). В далеко неповному «Спискові ОУН-УПА» я нарахував 28 (!) таких осіб і це лише, головним чином, провідники різних рівнів, а скільки було рядових стрільців!.. На Косівщині, однак, добре знаний лише один «Байда» — Михайло Дмитрович Симчич (4.10.1917–1.01.2005) з Вижнього Березова, про якого багато писалося в ЗМІ та книжках (зокрема М.Андрусяка і М.Томащука), але доволі поверхово, отож розповісти про цього славного повстанця ще раз, думаю, буде незайвим напередодні 15-х роковин його відходу у вічність.

Михайло народився в родині середнього достатку, але національно свідомій. Юнаком долучився до діяльності аматорського гуртка «Просвіти», де вшановували знакові дати історії України, героїв козаччини, січового стрілецтва, популяризували твори Т.Шевченка, І.Франка, Лесі Українки, Б.Лепкого та інших класиків нашого красного письменства — недарма в документах ЧК-ГПУ-НКВД-МҐБ-КҐБ просвітяни фіґурують в якості «українських буржуазних націоналістів», хоча «Просвіта» ніколи не була політичною партією і завдань державотворення перед собою не ставила.

По досягненні 21-річного віку був призваний до лав польської армії, де його застала Друга світова війна. Потрапив у німецький, полон (мав щастя, що не в радянський!) і після короткотривалого перебування в таборі військовополонених скерований до праці на один із заводів Гамбурга. Я категоричний противник нацизму, але на відміну від «соціалізму» СРСР зразка епохи Й.Сталіна, в Німеччині вміли оцінити людей старанних і забезпечити їхній побут, відмінний від того, що практикувалося на «стройках социализма» типу Біломорканалу або Тайшету. Доказом тому може служити світлина, яку Михайло надіслав рідні зі згаданого німецького міста влітку 1941-го, коли його «малу батьківщину» окупував вермахт. На ній бачимо інтелігента, якому навряд чогось бракує — хіба лише тепла отчого дому й ради цього святого для кожної нормальної людини відчуття можна (і треба!) пожертвувати власним комфортом та свідомо стати на шлях боротьби за визволення рідного краю, терплячи неабиякі негаразди, небезпеки і страждання.

В 1942-му Михайло Симчич — як добропорядний працівник (дарма, що військовополонений!) отримав відпустку й прибув до Вижнього Березова (чи можна уявити щось подібне в СРСР, тим паче що йде кровопролитна війна?!). Назад до Гамбурга він вже не повернувся й перейшов у підпілля, вступивши до лав УНС (Українська Національна Самооборона; в 1944-му вона стане УПА-Захід). За німецькою тодішньою класифікацією, УНС-івці, утворені Banderbewegung («рухом Бандери», тобто революційною ОУН) були… «бандитами і більшовицькою аґентурою». Супроти них здійснювалися каральні акції із залученням не лише поліційних відділів, але й лінійних військових частин. В одній з таких сутичок на початку 1944-го Михайла було поранено й він мав повне право на демобілізацію, одначе ним не скористався. Після одужання його в свій почет (охорону) включив окружний провідник Коломийщини «Борис» (Григорій Легкий) і в такій іпостасі Михайло Симчич-«Байда» пробуде аж до загибелі провідника в жовтні 1950-го року.

Наступник «Бориса» — Іван Кулик-«Сірий» не став залучати «Байду» до своєї охорони, а призначив кущовим провідником — як досвідченого і перевіреного в боях воїна, двічі пораненого (вдруге — вже у сутичці з радянськими 1946 р. осколок від чекістської гранати він носитиме все своє життя — аж до смерті й відійде з ним у вічність).

Про перипетії своєї участі в святій боротьбі за волю України друг «Байда» розповідав неохоче, а ось про бойових побратимів — залюбки. Шкода тільки, що серед пишучої братії не знайшлося бажаючих занотувати багатющі відомості цього змагу протягом майже 10 років, тож інформація, яку викладу, дуже фрагментарна. З великим пієтетом розповідав Михайло Дмитрович про зверхників ОУН-УПА Василя Савчака-«Сталя», Григорія Легкого-«Бориса», командира ТВ-21 Петра Мельника-«Хмару», сотника Івана Кулика-«Сірого», Юліана Матвіїва-«Недобитого», Назарія Данилюка-«Перебийноса» та інших. Зі всіма ними він контактував особисто й знав таке, чого ми вже не довідаємося ніколи. Наголошував: це були всеціло віддані ідеї й присязі люди та разом з тим прості й доступні в спілкуванні з рядовими стрільцями. Ніхто з них і ніколи не ставив на перше місце власну безпеку чи якісь привілеї, разом зі всіма терпів негаразди нелегкого побуту в підпіллі, дбав про підлеглих, ділячись з ними, як то кажуть, останнім куснем хліба.

Особливою пристрастю «Байди» було колекціонування світлин з підпілля, котрих, як він твердив, зібрав понад півтори сотні. Віддаючи собі звіт, що у випадку потрапляння його «колекції» до рук МҐБ могли постраждати десятки людей (в т.ч. й цивільних), на звороті він ніколи не нотував справжніх імен — лише псевда, та й то не завжди. Типовим його текстом було «Пам’ятка з днів визвольної боротьби», дата і підпис «Байда». Переповідав, що навесні 1952-го, після неочікуваної загибелі сотника «Сірого» і таємничого зникнення багатьох побратимів, запідозрив імовірність зради (не здогадався, що на цей ганебний шлях став референт СБ Коломийщини Роман Тучак-«Кіров»), тож передав зібрані світлини родині старшої сестри на зберігання. Велів заховати в надійному місці й нікому ні слова про це не говорити — аж поки обставини кардинально не зміняться. Що з того вийшло — читач довідається згодом.

Про те, що Михайла Симчича-«Байду» (а також двох його побратимів — заступника кущового провідника Василя Романчича-«Хмеля» з Вижнього Березова і охоронця кущового проводу Миколу Габорака-«Вдовиченка» з Текучої) захоплено живими 10 липня 1952 р., заступник міністра держбезпеки УРСР, генерал-майор Єсипенко доповів депешою з поміткою «Цілком таємно» своєму «колезі» (теж заступнику міністра держбезпеки, але вже СРСР) полковнику Рюміну М.Д. в м.Москву 5.08.1952 р. Документ розсекречено 17.06.2013 р. (№ 24/2-2443) і в ньому вказано, що це вдалося здійснити внаслідок використання «спеціальної аґентури», котра оперативно працює й далі, тому арешт цих трьох повстанців потрібно зберігати в таємниці і персональний склад аґентури в доповідній не вказаний. Зазначено лише — акція здійснена в рамках операції «Перехват».

Ще в 2001-му Михайло Дмитрович згадував, що весь кущовий провід, який він очолював (5 осіб) викликав на зустріч «Кіров» (Роман Тучак). «Мені видалося підозрілим, що викликають нас усіх разом — раніше такого не практикувалось, тому ми прийшли втрьох. Коли нас заарештували, запитали, де ще двоє. Я з гумором відповів: та ось, недалеко. Відпустіть — я приведу. Оперативники не стримали сміху…».

Заарештованих утримували окремо. На першому допиті в Коломиї чекіст у чині капітана дуже ввічливо розпитав і занотував біографічні дані «Байди», хоча з тону його запитань випливало: все це їм і так добре відомо. Михайло не стримався й прорік: «Відомості про мене вам повідомив «Кіров» чи хтось інший?» Капітан почервонів, гримнув кулаком по столу й закричав: «Не смійте вимовляти імені видатного діяча радянської держави! Бандити не мають права використовувати його в своїх брудних цілях! Вам відомо, що особа, про яку кажете, насправді має кличку «Клим»! («Байда» знав, що зрадник Роман Тучак мав раніше псевдо «Клим», а ще «Морозенко», «А-999», «Т-48», «147», але від 1945-го всі його звали саме «Кіров». Не відав Михайло лише того, що у всіх протоколах допитів — як його, так і інших захоплених писатимуть при згадці про цю персону лише «Клим», а в секретних доповідних «наверх» нотуватимуть «спецаґент Тарас Степанович» або частіше «Т.С.»).

Опанувавши себе, капітан знову перейшов на ввічливий тон: «Ми розуміємо, що націоналістична ідеологія збаламутила свідомість як вашу, так і багатьох. Але ті з ваших поплічників, котрі стали на шлях виправлення, усвідомили безперспективність боротьби з істинно народною — радянською владою і мають шанс розпочати життя з «чистого листа». Такий шанс ми готові надати й вам, але для цього слід згодитись на співпрацю з органами та допомогти нам остаточно ліквідувати бандитське підпілля. Подумайте!».

Наступні допити проводили вже в обласному центрі — Станіславі й попервах теж у ввічливому тоні, але після категоричної відмови од співпраці перейшли на типово брутальний — з побоями і знущаннями, а через кілька днів доправили до Києва. Після майже піврічного слідства, під час якого десятки разів допитувачі, котрі мінялися як у калейдоскопі, задавали одні і ті ж питання, писали протоколи і заставляли підписувати їх на кожній сторінці, вказуючи «записано с моих слов верно», був короткий суд за участі високих чинів з Москви, котрий оголосив вирок: «Применить в подсудимому Симчичу М.Д., он же «Байда» высшую меру социальной защиты». На людській мові це означало кару смерті…

Очікування виконання присуду, як і багато його побратимів, Михайло провів у камері-одиночці. Тут слід наголосити, що «незалежний і справедливий суд» в СРСР був таким лише на словах — реальні вироки виносилися в ЦК КПРС і у більшості випадків особисто Йосипом Сталіним. Списки на розстріл він переглядав з червоним і синім олівцем у руках, виносячи остаточний вердикт — кого ліквідувати, а кого засадити в табори не менше, як на 10 років. Це може здаватися неймовірним, але на контролі «вождя народів» були не лише судові справи, але й, наприклад… репертуари провінційних театрів, сценарії всіх без винятку фільмів та багато іншого, котре межує зі здоровим на перший погляд глуздом, але доступні (далеко не всі!) архівні документи це вперто підтверджують. Система почала давати «збої» після раптової смерті диктатора в березні 1953-го і саме вона, очевидно, врятувала від неминучого розстрілу тих, чию справу «вождь» розглянути не встиг.

Михайлові Симчичу кару смерті замінили на 20 років таборів — сподівалися, мабуть, що й так помре, але ще попрацює для «диктатури пролетаріату».

Але повстанець вижив І з чималими митарствами навіть повернувся до родинного села в 70-х роках. Працював різноробочим під недремним наглядом КДБ, одружився, але дітей подружжя не мало. Дочекався проголошення незалежності Україною і радів, що справа, за яку боровся, врешт-решт стала фактом. Але неочікувано відійшла у вічність дружина, і він знову залишився один. Через якийсь час вирішив повернути передану на зберігання родині сестри збірку повстанських світлин, та йому сказали, що пропала і де зараз — не знають. Запевнили лише, що обшуків чекісти не проводили і до них збірка, мабуть, не потрапила, хоча певності не було.

Шкодував про втрачене, але хіба лише така втрата мала місце в його сповненому колізіями житті? Не відав повстанець «Байда», що його фотоархів з підпілля таки «вижив», хоча й у явно «урізаному» стані. Через майже 10 років (!!) після його відходу з цього світу вийшов друком фотоальбом «коломийська і Буковинська округи ОУН-УПА у світлинах», де його автор стверджує, що ті знімки особисто йому на зберігання (16-річному хлопчакові!) передав підпільник і ось тепер він їх оприлюднює. При цьому «скромно» промовчується, що майже 15 (!) років від «Байди» по-суті приховувся факт їх збереження, хоча той їх розшукував.

У підсумку фотоальбом вийшов з численними домислами і неточностями, котрих можна (і слід!) було уникнути, якби Михайло Симчич, котрий особисто знав переважну більшість зафіксованих на світлинах бойових побратимів був переглянув збережене й назвав правильні імена та псевда. Така ось колізія, логічне пояснення якій шукати годі.

…В одному з віршів поета-повстанця Зиновія Сердюка (Тернопільщина), присвяченого сюжетові якоїсь повстанської світлини є такі слова: «…Ще падатимуть у траву похилу, чи в мерзлий сніг о зимовій порі. Ще їх чекає слава і… могили, І добре, коли десь на цвинтарі». У цьому плані Михайло Симчич-« Байда» мав щастя бути похованим на рідній землі з належними християнськими почестями, а його могила у Вижньому Березові впорядкована і на ній періодично запалюють свічки та приносять на могилу квіти.

Вічная тобі пам’ять, друже «Байдо», спочивай з миром!

Василь Павлів.
«Гуцульський край», №36, 6.09.2019 року

Share