Духовне зцілення словом

«Літературні посиденьки» (далі — ЛП) початкуючих авторів Нижнього і Середнього Березовів закономірно виливаються в окрему книжку. І це — досягнення, це — свідчення творчого зростання сільських «аргонавтів» слова. Від засідання до засідання сільської літературної студії зростало розуміння необхідності визрівання, плекання образного слова, глибшого і мудрішого занурення у духовну сутність творчості, бо саме в глибинах досвідченої і щиро віруючої у Бога душі таяться «дивнії перли» справжньої поезії, справжньої літератури.

На засіданнях ми вели мову про утвердження високих моральних ідеалів, про вдосконалення техніки і поліпшення естетики літературної творчості, про необхідність поєднувати сучасні погляди на глобалізований світ із рисами народнопісенного, нашого рідного гуцульського, національного світовідчуття. Але чи всі збагнули наше з Дмитром Арсеничем прагнення, як досвідченіших і вимогливіших літераторів, змиритись з тим, що є більш І обдаровані і менш обдаровані літератори, що не завжди добрий столяр чи вчитель можуть бути добрими поетами чи прозаїками.

Хтось із великих сказав, що геніальність — це 10 відсотків таланту і 90 відсотків праці. Отже, праця, спрямована на вдосконалення і розвиток Божого обдарування, — це основна запорука реалізації таланту, ознаки якого можна визначити у спілкуваннях на засіданнях літстудії. Але гірше, коли автор не хоче і не вміє слухати доброзичливих порад від більш досвідчених літераторів і вважає, що чим швидше прорветься зі своїми, даруйте, графоманськими опусами до публікації їх в окремій книжці, тим швидше до нього прийде слава і всякі преференції.

З такими підходами не варто йти в літературу, бо митцем може стати тільки людина з особливо чутливою душею. Особливо в наш тривожний і напружений час російсько-української війни, звідки повертаються чи не повертаються нові люди. Загляньте в їхні очі і в їхні душі, і ви збагнете, що це — нова генерація українців, для яких слово Україна — святе, вище за життя, бо вони усвідомлюють, що захищають життя на землі від навали дикої орди, яка несе смерть і рабство, перетворює квітучі землі на руїни і пустелю. Ось про кого маємо говорити в першу чергу, говорити від імені їхнього і нашого покоління.

Наша логіка душі повинна робити найнесподіваніші часові і просторові контакти, настроєві переходи. Ми зобов’язані шукати витоки свого буття, своїх національних і християнських ідеалів, а, знайшовши їх, зливатись з ними, відчувати за них моральні і фізичні болі, відчувати причетність до історії України, її минулого і сучасного. Хоча іноді здається, що «душа пройшла всі кола пекла», що немає умов для самореалізації, що гонитва за матеріальними статками і вигодами поглинула всіх і вся, бо кожен день обхідними, геть розбитими сільськими дорогами, гуркотять важезні лісовози і фури, перевантажені добірним і по-варварськи знищуваним карпатським лісом, а майже в кожному гуцульському селі хижо виспівують лісопилки…

Але попри всі ці й інші негаразди, поет повинен відчувати не тільки біль рідної землі, але й поклик рідного зоряного неба, неповторну красу рідної природи, вміти перелити музику душі і небесних сфер у виразні і цілющі строфи такої поезії, про яку Ліна Костенко сказала: «Поезія — це завжди неповторність, якийсь незримий дотик до душі». І не слід сприймати ці слова як натяк, що поезія тільки для обраних. До цілющих джерел поезії, як до криниці з дзвонковою водою, приходять усі, щоб освіжитись, очиститись, наповнитись силою рідної землі. Поезія, якщо вона справжня, зцілює душу і розум кожної людини. Поезію потрібно розуміти і бачити на кожному кроці, в кожній стеблинці і травинці, в кожному прояві життя, бо ніяка вченість не замінить журавлиних ключів і їх одвічного курликання у весняному чи осінньому небі. Уміння бачити і відчувати поезію — це ознака того, що в нас іще не повмирали душі. І не повмирають, якщо поети виходитимуть, як мовив наш краянин Б.Томенчук, «на паперть душі», на паперть храму Господнього, щоб викарбувати на власних душах найвищу сутність життя — любов! Бо любов до матері, до коханої, до дитини нерозривно пов’язана з любов’ю до рідної землі, до Батьківщини, до Бога.

Микола Зеновій Симчич,
член НСПУ, НСЖУ, учасник ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС 1-ї категорії.

«Гуцульський край», №9, 11.03.2016 року

Share

Відповісти