Передумуючи, пригадую…

Квітень 25, 2015 / admin / Історія / Відповісти

У Києві помер Степан Фіцич — народний артист України, соліст Київського оперного театру, вихідець із Нижнього Березова. Цей спогад написав на замовлення Юрія Попеля, киянина, хормейстера, котрий готує книжку про митця Степана Фіцича. Вважаю, що спогад може бути цікавим і для читачів «Гуцульського краю».

Після Нижньоберезівської семирічки Степан Фіцич вчився у Яблунівській середній школі, яку закінчив 1968 року. Це був ювілейний (двадцятий) за радянської влади випуск. Ця школа 1995 року святкувала своє 250-річчя і видала спогади колишніх учнів — «Яблуневий цвіт».

Згодом Степан Фіцич став митцем, солістом Київського оперного театру. Виконав багато ролей, співав десятки арій, пройшов усі творчі щаблі артиста. За творчі успіхи на сцені отримав звання заслуженого артиста, а згодом — і народного. Проживав у Києві, але поки жили родичі, неодноразово приїздив у Березів. Знаю, що його дружина — Зірка Мензатюк, родом з Буковини, також відома творча особистість. Знана письменниця, авторка популярних творів для дітей, в тому числі і оригінальних казок, лауреат премії імені Лесі Українки. Зрештою, вся сім’я Степана Фіцича — люди творчі. Своєрідна династія талановитих інтелігентів.

На початку червня 1982 року я побував у Києві, видати книжку своїх афоризмів «Постріли з лука». Маючи адресу краянина Степана Фіцича, зайшов у метро і поїхав на Оболонь. Відшукав потрібну квартиру. Степан зустрів радісно, гостинно. Сказав, що сам вдома, бо дружина з дочкою поїхали до своїх родичів. Того червневого вечора ми проговорили зі Степаном кілька годин, далеко за північ Степан розповідав про свою творчість на оперній сцені, цікаво характеризував своїх колег, добре відгукувався про композиторів Платона і Георгія Майбородів. А найбільше — про Романа Майбороду, сина Георгія, з яким працював в одному театрі. Цікавився усім березівським, багато розпитував про знайомих, наша розмова торкнулася багатьох тем.

Мене, зацікавило одне питання. 1967 року Косівський КГБ організував у клубі Нижнього Березова збори, а фактично суд наді мною. Згадали антисовітські листівки, розповсюдження творів Марка Боєслава (Михайла Дяченка). Збори-суд мали на меті посіяти в моїх краян пострах за так звані «націоналістичні дії». Про той суд писала навіть районна газета «Радянська Гуцульщина» за 6 червня 1967 року.

Я спитав Степана:

— На тому суді мав виступати і ти від комсомольської організації села. Але ти не виступав. Чому?

Степан багатозначно засміявся і сказав:

— А звідки ти знаєш, що я мав виступати?

— Знаю точно. Але хочу почути спочатку твою відповідь, а потім я відповім.

І тоді Степан розповів:

— До зборів ще було півтори години. Я прийшов додому і про все розповів мамі. Мама сказала, щоб я це не робив. Пов’язала мені на голову компрес і порадила лягати. Як хтось прийде — будеш стогнати.

Степан знову азартно сміявся.

— Звичайно, за мною прийшли додому. Мама заламувала руки, плакала, бідкалася, що не знає, що сталося, бо мене раптово заболіла голова (може хтось зурочив?). Я стогнав, отак і відбувся.

Настала моя черга говорити.

— Коли я підходив до будинку, куди мав повістку від опера-кагебіста, то звідти вийшли понад десяток людей, в тому числі й ти. Це були вчителі, бібліотекарі, бригадири. Кагебіст провів з ними інструктаж як мають мене цькувати на суді. Всі, хто звідти вийшов, виступали проти мене, і тільки не було тебе. От звідки я знаю.

Степан знову довго сміявся.

Отак і обговорили ту давню подію. Але з розмови постала дуже мудрою Степанова мати Марія. Порядною, національно свідомою людиною. Та й Степан не підвів. Ще раз роблю висновок, що батьки своїми вчинками і вихованням формують свідомість своїх нащадків. З доброї сім’ї виходять добрі діти. Понині щиро вдячний Степановій матері і йому за мужній вчинок.

У 1994 році вийшла моя друга збірка поезій «Намисто колібрі» (видавництво «Вік», Коломия), де видрукував ряд мініатюр, присвячених своїм знайомим, в основному краянам. Там є чотиривірш, присвячений народному артистові Степанові Фіцичу.

Ідеш по світу з піснею, краяне,
В тій пісні поруч нове і старе.
Співай, хай наша пісня не зів’яне,
Хай рідна пісня крила не зітре.

Він друкувався і в наступних моїх поетичних збірках, а саме: у вибраних поезіях «П’ять витоків» (видавництво «Писаний Камінь», Косів, 2009 р.) та книжці поетичних мініатюр «Розсипаний мак» (видавництво «Писаний Камінь», Косів, 2012 р.).

Степан Миколайович Фіцич був життєрадісним, щирим чоловіком і талановитим артистом. Шкода, що після того як він переїхав до столиці, ми рідко зустрічалися.

Шановний наш березуне, сумує за тобою Березів, сумують довколишні гори, сумує Лючка. Сумуємо ми всі, твої краяни, хто тебе знав і цінував. Дописую цей спогад, а горло перехоплює спазм. Ми приходимо і відходимо і тіпьки наші добрі справи залишаються людям.

Дмитро Арсенич

«Гуцульський край», №17, 24.04.2015 року

Share

Відповісти