«Прикра бувальщина» та «Не замулюймо чисті джерела» Василя Томащука

Травень 5, 2014 / admin / Селяни / Відповісти

Літньої погідної днини пароплав «Тарас Шевченко» плив уверх по Дніпру до Києва. По палубах снували пасажири, з репродукторів неслась легка музика, здебільшого російська.
І раптом… повітря потрясає «Реве та стогне Дніпр широкий».

Морозом по тілу пропікають слова диктора: «Громадяни пасажири! Наш пароплав наближається до могили великого сина українського народу, поета-революціонера Тараса Григоровича Шевченка».

Гримить «Заповіт». Гримить велично і могутньо, як оцей Дніпро, як Чернеча гора, як сам Тарас. Ледве замовкають останні акорди пісні, як у голубінь неба врізуються гудки пароплава. Отепер ми проходимо біля самої могили. Пароплав вітає Тараса гудками, а ми, пасажири, що всі заніміли в цю мить, — своїми серцями: хто махає рукою, хто, віднявши від очей хустинку, посилає її у бік могили, а хто до болю в суглобах стиснув долонями поруччя палуби і шепче лише йому відомі благословенні слова поета, а може, молитву… а може, заклинання «…кайдани порвіте!»

Урочиста тиша на палубах. Тихо і порожньо так, як у хаті, коли з неї виносять покійника..

Давно залишилась позаду могила. А пароплав ще мовчить, ніби думає думу свою…

У старшого матроса, юнака з широким жовтавим обличчям, трохи приплюснутим носом і скошеними очима, уточнюємо подробиці цієї приємної події.

— Нєєт, нє всегда включаєм ету пльонку. Ходім так. А ви із Западной, відно по вас: рубашка расшітая да і разговор нє здєшній. Вам повєзло: сєводня в радіорубкє дєжуріт какой-то хахльонок — он і включіл. А так включаєм свої, отєчествєнниє запісі, їх хватаєт. А ету когда-то сдєлалі для іностранцев. Прієзжалі какіє-то на подобіє вас. Їм обично і включаєм…

Яка іронія долі! Якийсь нащадок давно зотлілого Чінгісхана чується господарем на Тарасовім пароплаві, на Дніпрі, та, Господи! — в моїй Україні, і нам — мало не і іноземцям!!! — береться пояснювати. О ні!

Кайдани порвіте
І вражою злою кров ‘ю
Волю окропіте!

Буде так, Батьку, як кажеш! Буде так, як велить Твоє серце. А отим азіатським «нащадкам» та й своїм перевертням кажемо:

Ми є народ! Ми вічно будемо! З нами бо Шевченко!

Не замулюймо чисті джерела

У рідний край, на ясні зорі і тихі води, всім серцем і всіма своїми помислами рвались з турецької і татарської неволі українські бранці. Закуті в кайдани, приковані до галер, замкнені в льохах і палацах, вони постійно розмовляли з рідним краєм і рідною хатою рідною мовою. «Ой нема, нема ні вітру, ні хвилі із нашої України»…
Не цурались рідної мови політичні в’язні двадцятого сторіччя. Слово Шевченка і Франка лунало в тюрмах і на засланнях, в таборах смерті і в підземних штольнях.
Вслухаймось у журливо-журавлине: «Зоре моя вечірняя, зійди над горою, поговорим тихесенько в неволі з тобою»… Ці слова шептали уста Шевченка, шептали уста сотень і тисяч невільників нинішнього сторіччя.

Як найдорожчий скарб оберігають рідну мову українці діаспори.

А ми? Чи ж дорожимо нею ми, що народились, зросли і живемо тут, на своїй землі, ми, що маємо мову, даровану рідною ненькою? Ох, яке тяжке це питання! Як важко ствердно відповісти на нього! Сучасна українська мова скапарена чужими словами. Отак, якби в чисте зерно сипнув жменю полови. Ось візьмімо слово гладити. Багато людей, особливо молоді, вживає його у значенні прасувати. А воно ж не так. Гладити можна дитину по голівці. У Павличка, наприклад, читаємо:

Коли ми ми йшли удвох з тобою
Вузькою стежкою по полю,
Я гладив золоте колосся,
Як гладить милому волосся
Щаслива, ніжна наречена.

Порівняймо: гладити колоски, «милому волосся» і гладити… штани.

Чомусь рідко вживається слово рискаль, хоч воно є у словнику. Цим словом ще користуються в селах. Робітнича та міська молодь замінила його лопатою. А це, як знаємо, різні поняття і речі. Рискаль металевий і призначений копати землю, лопата ж дерев’яна і використовується для прокидання снігу, перемішування збіжжя на току; на лопаті господиня формує хліб перед Тим, як має всадити його в піч.

Набув поширення вислів ціле життя. Що ж, це українські слова. А ось у Шевченка читаємо: «…Я мучилась весь вік в чужій хаті». «Я тут вік звікувала», — сказала б старенька жінка.

Відчуймо й душею, а не тільки вухом свою мову і вживаймо словосполучення: впадати у вічі, а не кидатися у вічі; винести постанову чи ухвалу; взятии, брати участь, а не приймати участь, — прийняти можна гостей у домі.

Чумацький, а не Молочний шлях; гармидер, а не базар; парасолька, а не зонтик; таблиця пошани, а не дошка, бо дошка — це тільки дошка, а не пам’ятна плита, на якій викарбувані слова пошани; виделка, а не вилка; комора, спіжарня, комірка чи комірчина, а не кладова чи кладовка; рушник, а не полотенце, бо полотенце — це кавалочок полотна, який не має нічого спільного з рушником; ганчірка, шмата, а не тряпка; ковдра, ліжник, коц, а не одне для всіх цих різних речей слово одіяло; пошивка напірник, насипка, а не одне слово наволочка; кухлик, горня, а не кружка; склянка, а не стакан, комір, а не ворітник; ґудзик, а не кнопка; ґудз (на чоло), а не шишка (шишка на смереці); мешкати, а не жити, бо ці слова є різними за значенням; котра година, а не скільки годин. Вислів скільки годин вживається лише для визначення певного відрізку часу, наприклад: скільки годин триває робітна днина? До речі, слова робітна днина є у сучасному словнику, але ми чомусь відкинули їх і вхопились за привнесене робочий день (у народі співається: «Ой пішла я у малини робітної днини»).

Не можна опускати чи замінювати при розмові слова: дзбан, дзбанок, глек, глечик, ринка, пательня, комод, варцаба, комин, зайдиголова, купина, кертовиння, мряка, полудне, пожиточний, будучність, передусім, щойно, керенок, клямка, простирало, обрус, верета, веерітка, гак, гачок, капелюх, краватка, цигарка, цукерка, бандажувати, обопільний, достоту, надуживати, лагодити та ін. Це слова постійного, майже щоденного користування.

Якщо ми любимо і оберігаємо свою мову, розмовляємо українською мовою, то це не означає, що ми зневажаємо інші мови, близькі чи далекі для нас за походженням. Навпаки, чим більше шануємо своє, тим уважніше ставимось до чужого. Знати чужу мову, володіти нею, читати в оригіналі її твори — це ознака освіченості, культури. Але тикати, де зовсім не треба чужі слова, — це вияв або холуйства, або звичайного браку розуму.

ПРО АВТОРА

Василь Дмитрович Томащук народився 10 жовтня 1929 року в селі Бане-Березові на Косівщині. Навчався в Коломийській гімназії, а в 1948 році закінчив Яблунівську середню школу. Вищу філологічну освіту здобув у Івано-Франківському педінституті. Працював коректором, літпрацівником, заступником редактора районної газети, а потім перейшов на вчительську працю. Очолював педагогічні колективи Яблунівської вечірньої, Стопчатівської НСШ та Яблунівської школи-інтернату, обирався головою Яблунівської селищної ради. Та попри все це він був ревний цінитель рідного слова, відзначається своїми ораторськими здібностями і неабияким письменницьким хистом. Мова його творів багата, барвиста, закосичена діалектизмами, які з його подачі повинні ввійти в активний словник української літературної мови.

Сьогодні увазі наших читачів пропонуємо два коротенькі нариси з першої його книги «Чисті джерела», яка вийшла друком у 2002 році у видавництві «Писаний Камінь».

На жаль, 9 лютого 2006 року В.Д. Томащук відійшов у інший світ.

Share

Відповісти