Березови в часи визвольних змагань

29 Грудня, 2009 / Історія, Селяни / Відповісти

Березови (Вижній, Середній, Нижній та Баня-Березів) в часи визвольних змагань (1939-1954 рр.).

Його, мученого й катованого, переслідуваного, але не знищеного, знаю вже кілька років. Відкритий, прямолінійний, відвертий, відразу полонить вас вишуканою українською мовою, динамічністю думки, глибинним аналізом проблем, оптимізмом. Нині він, уславлений партизанський командир, сотенний УПА Мирослав Симчич—”Кривоніс” відомий чи не всій розсіяній по світах українській спільноті. Незламний борець за волю України, шість разів суджений большевицькою кривавою Фемідою, пройшов всі кола пекла на цьому світі, пробувши за колючими дротами десятків тюрем і концтаборів червоного сатанинського царства 32 роки, 6 місяців і три дні. І все це — на “особо строгіх”, “строгіх”, карцерних і тюремних режимах. Послаблених режимів ніколи не мав, бо не хотів коритися ні сталінським, ні хрущовським, ні брєжнєвським, ні андропівським табірним посіпакам.

— Скільки пам’ятаю, — розповідає пан Мирослав, — над нашою гуцульською, під ґонтами, хатою у Вижньому Березові витав невмирущий дух Січового Стрілецтва, славних сотників УГА Ілька Бодруґа, Петра Васкула, мого незабутнього стрийка Гриця Голинського. То він порадив мені записатися до “Рідної школи” у Нижньому Березові. Золоті зерна знань щедро засівала в наші юні душі моя перша вчителька, велика патріотка України сл.п. Володимира Іванчук-Пригродська.

Перша большевицька окупація. Портрети Сталіна в школі, замість молитви-пісні про Москву, арешти і безслідне зникнення березівських оунівців, якими керував тодішній районовий провідник Дмитро Неґрич-“Мороз”. Під його впливом 1940 р. я став членом молодіжної ОУН “Юнак”. Підпільні зібрання, читання забороненої большевиками літератури.

Якщо червоний окупант нищив наших людей підступними, хитрими, скритними східними методами, то свіжий брунатний став убивати відкрито, для постраху іншим. Навчаючись за німців у Коломийській технічно-будівельній школі (знання з геометрії та тригонометрії пригодилися згодом для вивчення законів військової балістики), я був свідком прилюдного розстрілу серед міста прив’язаних до стовпів кільканадцятьох хлопців з “баудінсту”. Тоді остаточно вирішив посвятити себе збройній боротьбі з окупантами.

— Влітку 1943 року 20-річним юнаком ви прибули до вишкільного табору УНС “Ґреґіт” ім. Євгена Коновальця в Збанули.

— Так, уже третього дня я, стрілець куреня “Чорні Чорти”, брав « участь у розгромі кількох німецьких батальйонів, які намагалися зліквідувати табір. А на початку березня 1944 р. мене зарахували курсантом старшинської школи УПА, яка містилася в селі .Снідавка. У школі навчалося близько 40 хлопців, усі з закінченою середньою освітою. Після 4-місячних інтенсивних занять (найважче давалися вправи для опанування мистецтвом ведення нічного бою) і складання присяги на вірність Україні в ранзі чотового направлений до “Буковинського” куреня у сотню “Криги”, де керував оперативно-пропаґандивною групою. Сотня дійшла до угорського кордону, але, перетнувши лінію фронту, повернулася на окуповані большевиками терени Буковини. Перший великий бій з енкагебистами звела на полонині Плив’я. Згодом було ще багато сутичок з чекістами, яких большевицьке командування десантувало літаками для боротьби з бандерівцями.

Але мене тягнуло на рідні терени, і на початку осені 1944 р. отримав дозвіл Проводу ОУН на перехід до куреня “Лісового” в сотню “Мороза”, яка дислокувалася в той час під Ратундулом між Вижнім Березовом і Текучею. Був призначений вишкільником, а згодом — чотовим третьої чоти.

— Розкажіть, будь ласка, про найважливіші проведені вами бої з большевиками.

— Перший великий бій з прикордонниками (вони належали до відомства НКГБ) наша чота звела самостійно в середині грудня 1944 р. в Дземброні. У висліді удалої пастки-засідки ми знищили там близько 80 чекістів, спалили три “студебекери”, перекинули в Черемош бронемашину.

Перед Різдвом 1945 р. запеклий бій відбувся в Шепоті. Він був особливо жорстоким, проходив врукопаш, з великими втратами з обох сторін. Большевики спалювали своїх убитих у гуцульських хатах, ми також втратили кількох бойовиків. У тому бою важке поранення в ключицю одержав “Мороз”, і завершити бій було доручено мені.

А на світанку 15 січня 1945 р. в Рушорі наша сотня вщент розгромила полк НКГБ. Підготовку до бою і керівництво ним було доручено мені. У висліді бою в глибоких снігах залишилося лежати близько 400 чекістів. Був убитий командир полку, герой Радянського Союзу генерал Дергачов, згоріло 13 “студебекерів”, легкове авто генерала. Наскрізьне поранення в передпліччя одержав і я. Після того бою “Мороз” призначив мене своїм заступником. Згодом були кровопролитні бої за Космач, багатотисячні чекістські облави, коли загинуло понад половину повстанців.

Восени 1945 р. дві чоти, маневруючи серед густих большевицьких облав, були відправлені “Морозом” на доли, а сам він залишився в Карпатах. В селі Тишківцях я дізнався про його загибель (19.09.1945) і повернув бойовиків у Березови. Командиром Березівської сотні призначили “Підгірського” (Костянтин Приймак, родом з Молодятина), і в січні 1946 р. на Купах за Цапулом вона була розбита. Я ж в той час хворів на поворотний тиф, з якого вийшов аж у червні місяці. Станичний Середнього Березова “Берест” (Микола Клим’юк) звів мене на Рокиті з окружним провідником ОУН “Борисом” (Григорій Легкий). Від нього я отримав наказ заново зорганізувати Березівську сотню. Удалося зібрати близько 60 бойовиків. Ми вели дрібні бої з большевиками, влаштовували засідки, а 1947 р. здійснили рейд по Буковині, терени якої я добре знав. В якомусь селі знищили велику шахту, де було багато продуктів, муки, зерна. Що не змогли взяти з собою, роздали селянам.

Повернувшись з Буковини, готувалися до зими. Хлопці зимували в лісах. Перевіряючи місця зимового постою на 1949 рік, 4.12.1948р. я змушений був зупинитися в будинку Назаровичів (Ввсилищевих) у Середньому Березові, бо припинився снігопад, а залишати сліди на снігу було заборонено. У бою з підведеними сексотом чекістами втратив свідомість і потрапив у большевицький полон.

— Після жорстоких катувань і заманливих запрошень працювати на ворога 13.03.1949 р. військтрибуналом у Станіславі був засуджений до 25 років режимних таборів. На Далекому Сході у селищі Мянджа через напад на злодіїв -“битовиків”, які нещадно тероризували політв’язнів, у грудні 1953 р. за “лагєрний бандітізм” отримав ще 10 років, а згодом за відмову працювати у вапняних кар’єрах (там зеки масово гинули від силікозу) у місті Сусумань додали 5 років “критої тюрми”. Опинився у величезній в’язниці міста Єлєц поблизу Ліпєцка, яку побудувала ще цариця Катерина.

Далі — концтабори в Тайшеті, де пробув три роки. За повторний погром “битовиків” ( тоді бандерівці живими спалили в бараку 200 злодіїв) — ще один рік штрафної колонії в Мордовії. Звільнили 7.12.1963 p., рівно через 10 років після засудження у Мянджі. Через заборону повернення в Західну Україну поселився в Запоріжжі, завів сім’ю.

Але 28.01.1968 p. заарештували знову. Мене дуже хотіли підвести під розстрільну статтю, так що в одиночній камері № 86 на четвертому поверсі Івано-Франківської тюрми пробув два роки і 43 дні.

— Молився Богу. Змучений голодом, допитами, катуваннями, просив у Нього достойної смерті, щоб не видати друзів по боротьбі. Читав у думці “Декалог”, твердо вірив у справедливість нашої справи. Бо ми не наступали ні на Берлін, ні на Москву, а захищали свою знедолену землю, свій край. І при допомозі Всевишнього я вистояв перед катами. Проти мене було висунуто 42 пункти звинувачення, але, маючи багатолітній досвід політв’язня, захищався так уміло, що “лише” відправили добувати свій “зароблений” 1949 р. 25-річний строк. Після 14 років Мордовії і Північного Уралу потрапив у концтабір Мала Токмачка Запорізької області

Тут написав відозву до світової громадськості з приводу порушення людських прав у большевицьких тюрмах і таборах. Через дисидентів її удалося передати на Захід. Була розповсюджена в пресі, опублікована в журналах, потрапила до польської “Солідарності”‘, про неї заговорили західні радіостанції.

Удар у відповідь не забарився. Цього разу кагебисти підібрали банальну статтю “за антісовєтскую клєвєту” і в січні 1982 р. — ще 2,5 роки “особо строгого” режиму. Найжорстокіша “камерна система” на Луганщині, ще 2 роки — в штрафній колонії на Дніпропетровщині. Звільнили 30.04.1985. р.

Хворий на гіпертонію, я повернувся до сім’і в Запоріжжя, але відразу потрапив під спеціальний 1-річний “надзор”. Від 6 години вечора до 6 ранку суворо заборонений вихід за поріг власної квартири. За порушення припису — 2,5 роки ув’язнення. Міліціонери вриваються посеред ночі по кілька разів на тиждень, тероризують сім’ю, тобто, всіма силами намагаються “посадити” знову. Кінець кінцем вони б таки домоглися свого. Червоні опричники залишати живим “Кривоноса” не збиралися.

Але нарешті почала валитися совітська імперія. Наступила горбачовська “перебудова”, що і врятувало мені, мабуть, життя. Якийсь партійний писака написав про мене в запорізькій обласній газеті “розгромну” велику статтю. А наступного дня мене тісним гуртом обступили робітники заводу, на якому я працював, і питали: “Дед, почему ти нє істрєбіл всєх коммуністов?”.

Випадок, про який хочу розповісти, можна назвати траґедією.У грізні 40-50-ті роки таких подій у наших околицях відбувалося дуже багато. Заляканий народ в ті часи якось звик до таких нещасть, і з плином часу вони стирались в людській пам’яті. Але не зовсім…

Все почалось з розкопок жертв сталінсько-большевицького терору в Яблунові. У пресі вже розповідалося про вийнятий з криниці разом з людськими кістками перстень, на якому вигравіюваний Тризуб, число “1948” і літери “БДМ”. Серед людських останків було знайдено жіночу косу.

Авторові цих рядків пощастило зустрітись (5 липня 1990 р.) на розкопках з родиною односельчан з Баня-Березова у складі добродія Дмитра Басараби, його дочок Ганни Неґрич і Марії Варвадюк та сина Миколи. Добродійка Ганна Неґрич точно, з усіма деталями описала знайдений перстень (хоч вийнятого з криниці ще не бачила), навіть розповіла, в яких місцях викарбувані літери, герб України і рік.

— Цей перстень, — продовжувала пані Ганна, — належав моєму братові Михайлові, який спочатку був офіцером УПА (чотовим у сотні “Мороза”), а вкінці 40-х років — одним з чільних провідників ОУН. Перстень він почав носити після того, як у 1948 році одружився з односельчанкою, вчителькою Ганною Васкул д. Івана, яка 1946-го року через загрозу арешту пішла в партизани (нижче читач знайде детальніші спомини про названу вчительку та її подруг). Три літери “БДМ” означають Басараба Дмитрів Михайло.

Згадує сестра Марія: — Михайло дуже кохав свою дружину, мріяв про майбутнє щасливе життя, виховання щирими українцями своїх ще не народжених дітей… І гірко мені думати про те, як трагічно обірвалося життя цієї молодої пари під горою Рокитою.

— Брат Михайло, — розповідав добродій Микола Басараба, художник, — а не тільки воював проти сталінських окупантів зі зброєю в руках. Він воював з большевизмом ще й словами правди.Займався широкою просвітянською діяльністью серед вояків УПА і цивільного населення: випускав листівки, розповсюджував партизанські газети, журнали, брошури, був автором багатьох публікацій. Учився сам і навчав інших.

— Не знаю, чи відомо вам, — продовжувала сестра Ганна, — що Михайло мріяв про вищу освіту. Займався самоосвітою, готувався до Львівського лісотехнічного інституту. Самі чекісти розповідали, що у криївці, де загинув брат, його дружина і ще три партизани, серед інших речей було багато літератури, у тому числі і наукової.

Ця розмова дала можливість встановити, що серед кістяків, вийнятих з однієї з криниць у Яблунові, знаходяться останки таких героїв України, як офіцер УПА і член Проводу ОУН Михайло Басараба, його дружина Ганна Васкул, воїни УПА Іван Дижук та Микола Сенітович з Баня-Березова, Михайло Васкул з Вижнього Березова.

Ця п’ятірка відважних героїчно загинула восени 1950-го (22.10.1950.М.Т.) в лісовій криївці високо в горах. Привів чекістів до криївки зрадник, що тоді працював лісником. І даремно комуністична преса брехливо описувала і продовжує описувати жорстокість бандерівців та їхню мстивість. Хоч чутки про “послугу” чекістам ходили між людьми, ніхто того іуду не вбивав, не мстив йому. Помер недавно своєю смертю. Повстанці знищували зрадника тільки тоді, коли точно було доведено факти його зради чи сексотства. Вони були людьми глибоко віруючими і дуже боялися пролити невинну кров.

Чого ж загибель цих п’ятьох партизанів автор називає , трагедією? З цього приводу добродій Антось Білавич з Баня-Березова розповів таке. В кінці 1950 року був він заарештований і перебував у яблунівській тюрмі разом з чекістом, що потрапив до камери на кілька діб за п’яне хуліганство. Дізнавшись, з якого села Білавич, чекіст почав хвалитися йому своїми “подвигами” у боротьбі проти “банд” УПА. Зокрема, детально розповів, як “брали” бункер під Рокитою.

Коли чекісти дізналися про місцезнаходження партизанської криївки, то оточили її, обстріляли, закидали гранатами і запропонували повстанцям здаватися. Можливостей для активного бойового опору у партизанів не було. Вони могли дати бій тільки вийшовши з криївки. А це було неможливо. Після другого попередження з-під землі донісся голос: “Дайте нам десять хвилин часу для наради!”. Коли вказаний час минув, залунав Гімн “Ще не вмерла Україна” і почулися поодинокі постріли. На вигуки чекістів “Здавайтесь!” ніхто не відзивався. Коли відкрили бункер і увійшли туди, то побачили, що партизани самі себе перестріляли, перед тим спаливши документи… Чекіст сказав, що крім мертвих тіл, зброї і продуктів, вони знайшли багато книжок, що не встигли згоріти, і друкарську машинку.

Ось так загинуло п’ятеро мужніх. Самі собі заподіяли смерть, щоб не датися в руки катам. І кілька слів про вчительку, волосся з голови якої і кістяк люди з острахом оглядали в Яблунові.

У 1946 році я навчався в сьомому класі Баня-Березівської школи. Майже всі вчительки були місцеві. Лагідні, доброзичливі молоді дівчата, що дуже різнилися від деяких учителів часів німецької окупації. Історію і географію учила покійна Ганна Васкул, обидві мови та літератури

Марія Голинська, математику — Розалія Голинська. Ще з місцевих учительок була Розалія Григорчук, яка в той час вела четвертий клас. Важко розповісти, з якою жадобою ми, хлопці і дівчата, тягнулися до знань, до освіти, раділи, що знову йдемо до школи (під час відступу німців, фронту, а потім відкритої громадянської війни школа майже не працювала). І нині приємно згадати, як ці молоді вчительки уміли прищепити нам любов до знань, до освіти.

10 лютого 1946 року мали відбутися “вибори”, здається, до Верховної Ради. Нас, кількох семикласників, директорка школи попросила писати лозунги на плотах, хатах, стайнях. Ми “активно” їх вимальовували, де лише було порожнє місце. Тепер дозволю собі розповідь пані Розалії Григорчук (Галицької):

— Мене призначили секретарем виборчої комісії. 6 лютого всі ми “допрацьовували” у школі списки виборців. Прийшли чекісти. Першу викликали до кабінету Марію Голинську, після двох годин викликають Розалію Голинську, а потім — мене. Запитання одні і ті ж до всіх: “Кого з бандерівців знаєте, з ким підтримуєте зв’язки?” Покійна Ганна Васкул тоді втекла зі школи і з чекістами не “розмовляла”. Прийшла до мене в хату. “Втікаймо, — каже, — в ліс, нас будуть арештовувати!”. А я їй на це: “Добре тобі іти в партизани, у тебе одна старенька мати, а в мене, крім матері, є брати, сестри і їм прийшлось би терпіти за мене. Я залишаюсь. Вдаюсь на Божу милість”. Першою сьомого лютого заарештували Марію Голинську, другою — дев’ятого лютого — Розалію Голинську. Мене ж схопили увечері 10 лютого (перед підрахунком голосів). Перебували спочатку в яблунівських підвалах НКВД, потім — в Коломиї. 17 липня 1946 року нас “засудили” і відправили на довгі роки в Норильськ. Про смерть Ганни Васкул я довідалася вже після повернення з таборів…

Під столітніми смереками та ялицями стоїть похилений дерев’яний хрест. Люди, проходячи повз нього, побожно хрестились, і мало хто знав, з якої причини якась добра людина поставила його на тому місці, і майже ніхто не знав, а якщо й знав, то мовчав про ту трагедію, яка розігралася на цьому місці у далекому 1950-му році.

Share